„ПКП” (KINO-KOЛО №37-38 2008)

Автор:

Про найприкріший антидержавний інкунабельний фільм українського німого кінематографа „Пілсудський купив Петлюру”

 

ТЕКСТ: ЛЮБОМИР ГОСЕЙКО

В історії українського кінематографа доволі мало ігрових фільмів повністю присвячених біографії державних мужів української нації. Картини „Богдан Хмельницький” Ігора Савченка, „Ярослав Мудрий” Григорія Кохана, „Данило, князь Галицький” Ярослава Лупія, „Леґенда про княгиню Ольгу” та „Молитва за гетьмана Мазепу” Юрія Іллєнка – це лише винятки. Що стосується постаті Симона Петлюри, українська радянська кінематографія подарувала глядачам кілька скупих епізодів у таких картинах, як „Арсенал” (самого Петлюру не показано) та „Щорс” Олександра Довженка, „Правда” Ісака Шмарука й Віктора Добровольського, „Родина Коцюбинських” Тимофія Левчука, „Кров людська – не водиця” Миколи Макаренка, „На лезі меча” Олександра Павловського. У цих картинах образ Петлюри переважно неґативний, а найвиразніше – у фільмі Георгія Стабового та Акселя Лундіна „ПКП/Пілсудський Купив Петлюру”, за сценарієм Олександра Ліфшиця.

Поставивши за мету висміяти українські націоналістично налаштовані кола та голову Директорії в екзилі, режисери запросили амністованого радянською владою генерал-хорунжого армії УНР Юрка Тютюнника зіграти самого себе, як раніше йому пропонували у фільмі „Трипільська трагедія” Олександра Анощенка. В головних ролях виступили Микола Кучинський (Симон Петлюра), Матвій Ляров (Йосиф Пілсудський), Іван Капралов (поручник Ковалевський), Дмитро Ердман (Наконечний, член повстанського комітету), Борис Зубрицький (Котовський – він також був запрошений на роль самого себе, але трагічно загинув перед початком зйомок). У цьому фільмі вперше знялася майбутня кінозірка українського кіна Наталя Ужвій (Галя Домбровська, польська шпигунка). Всі ці актори фігурують у титрах перших ігрових фільмів ВУФКУ Одеської кіностудії. Всі персонажі фільму – дійсні особи, представлені під справжніми прізвищами чи псевдонімами. Серед згаданих персонажів найбільшу увагу привертають Симон Петлюра та Юрко Тютюнник.

Про фільм „ПКП” небезпідставно писав кінознавець Андрій Роміцин: „Запрошення колишнього отамана взяти участь у фільмі могло статися лише в атмосфері політичної короткозорости й безпринципного комерційного розрахунку, коли перспектива галасливої рекламної сенсації заглушувала всякі інші міркування”[1]. Знову ж, свого часу Олександр Довженко висловився про „ПКП” й про низку інших вуфківських кінокартин, як про посередні фільми. Нелегко погодитися з таким твердженням, як з художнього, технічного, так і драматичного погляду. Довженко має рацію хіба щодо ідеологічно-політичного аспекту, адже це низькопробне соцзамовлення, як сказано вище, мало намір засудити незалежницькі кола; знято його для люду, котрий ще не оговтався від визвольних змагань, і що його треба було перевиховати на радянський лад, виправдавши встановлення нового режиму. Одним словом, Петлюра представлений як ворог народу, як людина, що втратила віру, але тужить за святинею (як веде вчення російського філософа Сємьона Франка). Повчання звернене на адресу режисерів Стабового та Лундіна можна й самому Довженкові повернути – його Петлюра у „Щорсі” не кращий. Актор Георгій Полежаєв утілює людину спантеличену, майже гістерійну в епізоді засідання Директорії. Правда, фільм Стабового та Лундіна не претендує ввійти у золотий фонд української кінематографії, однак він знятий на професійному рівні. Мізансцена двох передових постановників ВУФКУ витримана, й не гірша за їхні попередні фільми (Лундін: „Лісовий звір”, „Марійка”; Стабовий: сценарій „Вендети”, „Укразія”), особливо, коли взяти до уваги, що постановку фільму консультував сам Петро Чардинін – відчуваються його натуралізм і, в деякій мірі, театральність. Інтертитри з поясненнями та спрощеними діалогами роблять картину доступною для розуміння глядачеві, проте не повністю, адже бракує четвертої частини. Побудова сценарної історії, дієгеза[2] та розкриття складу подій, стосунки між персонажами, розвиток їхніх характерів свідчать про те, що маємо не вульгарну агітку, а справжній художній ігровий фільм. Використані художником іконографія та декорації, що характеризують і відтворюють атмосферу епохи, потверджують аж ніяк не посередній рівень картини. Оператори – досвідчені фахівці: Маріус Ґольдт („Спартак”, „Цемент”, „Гамбурґ”), Фрідріх Вериго-Даровський („Вибух”, „Сорочинський ярмарок”, „Крізь сльози”), Іван Гудима („Чортополох”, „Октябрюхов і Дєкабрюхов”), Георгій Дробін („Лісовий звір”, „За монастирською стіною”, „Укразія”, „В пазурах радянської влади”) точно виражають своїм розкадруванням авторську позицію. На екрані Микола Кучинський викапаний двійник Петлюри. Оператор Ґольдт фільмує його переважно першим планом, іноді близьким, рідко загальним в уенерівському оточенні. У своєму кабінеті Петлюра знятий так, як на загальновідомих світлинах чи в хроніці того часу: у військовій уніформі, сидячи, замислений, трохи схилений. Створюється враження людини упокореної, безсилої перед нахабними польськими вояками. Фільм – німий, і через це відчуття фатальности посилюється.

Стрічка знімалася до і після вбивства Петлюри, вчиненого 25 травня 1926 року Самуїлом Шаварцбардом. Випущено картину в Києві 28 вересня 1926 року довжиною 3421 метр з епілогом. Її неодноразово перемонтовували. У 1928-му фільм демонструвався в Москві в новій редакції (8 частин, довжиною 2500 метрів). Зрештою четверта частина стрічки не збереглася. Як інкунабельний твір, він вважається раритетом також і через те, що впродовж кількох хвилин уривчасто зафільмований живий 36-річний Юрко Тютюнник – це єдиний відомий кінодокумент про нього.

Нагоду побачити живого Тютюнника та фільм „ПКП” влітку 1926 року мав французький журналіст Бернар Лекаш, батьки якого постраждали від єврейських погромів. Відряджений редактором паризької газети лівого спрямування Le Quotidien Анрі Дюме для дослідження погромів в Україні, Лекаш три місяці подорожував реґіонами Радянської України. Повернувшись до Парижа, він опублікував у згаданій газеті від 5 лютого до 5 травня 1927-го обтяжливі, гнітючі результати свого розслідування, що вийдуть того ж року окремою книжкою під назвою „У країні погромів. Коли Ізраїль вмирає...”[3]. Лекаш також підтримує Шварцбарда на суді, організовуючи Міжнародну ліґу проти погромів, що згодом перетвориться на відому Міжнародну ліґу проти расизму та антисемітизму (LICRA)[4]. У своїх спогадах Лекаш описує своє перебування у Харкові. Назва розділу „Красний, Тютюнник і компанія”[5] частково стосується його зустрічі з Тютюнником.

„Щоб подивитися на Мозжухіна у французькому фільмі, ми оббивали пороги будинку Держкіна. Щоб побачити Даґлеса Фербенкса в американському фільмі, ми замовили квитки у Промкіні. Щоб побачити погроми, у ВУФКУ нас зібралося п’ятеро.

– Спеціальна презентація! – пожартував директор Ліфшиць.[6]

У підвалі режисер нам чимало пояснював. Шість годин поспіль ми дивилися погроми.

Три фільми – три картини, як там кажуть – тричі показано різанину. Нестерпне видовище, вражаюче, огидне. Наш приятель, німець на прізвище Брандт, слушно завважив: „Треба тримати нерви в руках, щоб подивитися до кінця!”.

„ПКП”, „Трипільську трагедію”, „Лісового звіра” ми подивилися до кінця. Забули про вечерю та сон. Піднялися спотикаючись, чи то від утоми, чи то від жахіття.

Тютюнник зафільмувався в „ПКП”.

Тютюнник! Ще один визволитель України! Ані жертви його облічити, ані встановити вину. Тисячі євреїв постраждали від нього: тортурами та смертю. Жорстокість та огидна ненависть поєднала його з Петлюрою.

У фільмі „ПКП” він грає самого себе, втілюючи колишнього Тютюнника... Радянська влада його амністувала.

– Бажаєте його бачити живим? – питає мене Ліфшиць.

Я його зустрічаю на другий день, у будинку ВУФКУ, де він працює.

– Здрастуйте! Бонжур!

Він стоїть переді мною, суворий, з висунутою щелепою, червонолиций, блондин.

Пощо мені євреєві тут бути?

Здається, я блідий, бо приятель, який мене супроводжує, стискає мені руку та шепоче: „Заспокойтеся”.

Я спокійний. Тютюнник – ні.

Він сидить, поклавши на стіл руки – грубі, як у м’ясника. На одній з них широкий шрам, між великим та вказівним пальцем. Щелепа тремтить. Грубі руки тремтять, бгаючи білий папір.

– Нічого не скажу, – промовляє він. – Я відмовляюсь відповідати. Я хочу лише мовчання!

Ми мовчимо. Приятель говорить. Я думаю про молодих розіп’ятих чоловіків, про молодих дівчат з порізаними животами, про дітей живцем закопаних. І стежу, неначе суддя, за сльозою, що не котиться по його щоці”.

З прекрасного опису стає зрозуміло, що Бернару Лекашеві ВУФКУ показало впродовж шести годин, крім „Трипільської трагедії” та „Лісового звіра”, повну ориґінальну версію фільму „ПКП”, довжиною 3421 метр. Як тоді пояснити версію перемонтовану в новій редакції, у восьми частинах довжиною 2500 метрів, випущену в Москві 1928 року? Можна припустити, що після перегляду фільму, дирекція ВУФКУ, включно з Тютюнником, збентежилася, знаючи наміри французького журналіста опублікувати в Парижі до початку суду Шварцбарда побачене, почуте, записане в Україні. Не маючи ні режисерського сценарію, ні монтажного аркуша, знову ж таки, можна припустити, що скорочення довжини фільму на 921 метр стосувалося епізодів, де правдоподібно відтворено погроми (якщо такі були сценаризовані й зафіксовані), а також битву під Базаром, скупо показану в фіналі. Можна також підняти питання усунення умовного епізоду „Петлюра-Жаботинський”. Пригадаймо, пропозиція голів Директорії, яку він надіслав із Варшави засновнику Єврейського леґіону Володимирові Жаботинському, – в якій ідеться про створення єврейської жандармерії для охорони населених євреями пунктів під час відвойовування українських земель, – відноситься саме до періоду підготовки Другого зимового походу. Жаботинський підписав угоду з Петлюрою, але еміґрація її не визнала, як і Світова сіонська організація, мовляв, такі дії вмотивовані суто антикомунізмом. Жаботинський до останнього дня свого життя цю угоду принципово відстоював. Деякі сюжетні лінії тепер видаються загадковими: хто кого б’є? за що? Стрічка вимагає певної реконструкції.

Ось який короткий синопсис фільму подає „Анотированный каталог советских фильмов” про дії петлюрівців в Україні у 1920–21 роках: „Початок 20-х років. Петлюра продає Україну Пілсудському. Це дає змогу українському селянству розшифровувати на свій лад абревіатуру державної залізниці „Polska Koleja Państwowa” – ПКП, як „Пілсудський Купив Петлюру”. Білополяки, вступивши на українську землю, вдалися до відкритого грабіжництва. До Польщі з України їдуть ешелони з цукром, хлібом та крамом. Проти загарбників виступає червона кіннота Котовського. Вороже військо побито. Петлюра тікає до Польщі. Але замість нього з’являється хорунжий Юрко Тютюнник – голова петлюрівського повстання й голова отаманів. Недобитки Петлюрівського війська збираються в похід проти Радянської України. Водночас Тютюнник повинен організувати повстання. Але змова викривається, авантюра ліквідується.”

Для написання сценарію „ПКП” Олександр Ліфшиць, очевидно, користувався архівними матеріалами[7], а також інформацією від людей, які знали Петлюру – першою чергою, від самого Тютюнника. Не гребував сценарист і чутками.

Вже 1921 року до рук уряду Радянської України потрапила величезна кількість ориґінальних матеріалів – захоплені архіви петлюрівських та савінковських підпільних організацій в Україні. Разом із тим уряд мав слідчі матеріали, зібрані при розгляді справ Центрального Повстанського Комітету, заарештованого літом 1921 року в складі голови Чепілка й кількох членів, а також особисті свідчення петлюрівських і савінковських аґентів, зокрема, генерала Галкіна, відправленого Тютюнником для керування Українським повстанням, яке тоді готувалося. В розпорядженні уряду було листування кінця липня 1921-го з підписами чиновника Міністерством закордонних справ УНР у Тарнові Отто Ейхельмана, посла УНР у Парижі Олександра Шульгіна, а також ориґінал порядку денного й протоколи українсько-російської наради, що відбулася у Варшаві 17 червня 1921 року, на якій разом із братами Савінковими, полковником Гнилорибовим, генералом Матвієвим, осавулом Фроловим, Тютюнником, Данильчуком та іншими представниками українсько-російської контрреволюції був присутній представник військової канцелярії начальника Польської Держави, й представники деяких закордонних військових місій, в тому числі й французької.

Головний повстанський штаб на чолі з Петлюрою та Тютюнником мав при Другому відділі штабу Шостої польської армії у Львові так звану „Другу евіденцію” й свого представника в особі полковника Кузьмінського, який стояв на чолі розвідувального відділу штабу. Грошову підтримку повстанський Петлюрівський штаб, за свідченням члена Центрального повстанського комітету в Україні Наконечного, отримував від Польського уряду. Сам він одержав від Петлюрівського штабу мільйон радянських рублів під час своєї поїздки у травні. За нотатками Тютюнника й міністра шляхів УНР Тимошенка, він отримав ще мільйон карбованців і 500 тисяч гривень із Польської державної скарбниці, а від Польського штабу через Кузьмінського – ще мільйон польських марок. У фільмі передання грошей Наконечному триває не один кадр.

Більшовики знали, що на прикордонних пунктах відверто вели роботу повстанські петлюрівські комітети в перспективі виробленого плану повстання, за яким повинні були посунутися до кордону інтерновані війська Петлюри та Савінкова у двох групах. Перше під виглядом робітників лісових розробок у районі Рівного, друге – на південь від Тернополя, щоб увійти на територію України. Планувалося, що керувати цим військом будуть генерал Безручко й отаман Удовиченко. Сам же Тютюнник зі своєю кіннотою мав також оперувати тими двома групами й прорватися в Черкаський повіт Кременчуцької губернії для керування звідти повстанням. Польська влада ухвалила надати матеріальну допомогу зброєю, амуніцією й одягом для 25 тисяч чоловіків.

Характеристика Юрка Тютюнника

У своїй книжці „Ісаак Мазепа”[8] (йдеться тут про міністра внутрішніх справ, згодом прем’єра УНР в екзилі) колишній член Центральної Ради Панас Феденко розповідає, як він під час Першого зимового походу зустрівся неподалік Городища на Черкащині з Юрком Тютюнником, тоді помічником генерал-хорунжого Дієвого Війська УНР Івана Омеляновича-Павленка. В розмові завважує, що в нього усміх з міцними жовтуватими зубами. На його думку, Тютюнник був, мабуть, найбільш політично свідомий поміж командирів УНР. За генерал-хорунжим Миколою Капустянським отаман Юрко Тютюнник провадив свої акції сміливо й відважно, але, видається, трохи по-повстанському. Його непосидюча натура не давала йому спокою. Він шукав способу прорватися на Радянську Україну. З Наддніпрянщини повідомляли, що народні маси чекали тільки знаку, щоб збройно виступити проти Москви. Однак, інформація, яку надсилав із Кам’янця-Подільського Тодось Недужий і вістки, що приносили люди з-за Збруча, не були такими рожевими: адже для успіху революції замало самої відваги, для перемоги треба зброя та спорядження. Тютюнник висловлював сумніви, бо правдоподібна невдача повстання спричинить до нової хвилі терору.

Навесні та влітку 1921 року в Україні ожив повстанський рух проти більшовицького режиму. З Наддніпрянщини приходили посланці від повстанських організацій до Тарнова, де в березні 1921 року почала діяти Рада Республіки як український парламент на чужині. Одного разу прибула з району Кривого Рогу Віра Бабенко (у фільмі її зображено навколішки перед Петлюрою під час прийому), колишня учениця Панаса Феденка з гімназії у Веселих Тернах. Її запал, непохитне переконання, що незабаром упаде московська комуністична диктатура, зворушили Ісаака Мазепу. Повернувшись до України, Віра через зраду потрапила в руки аґентів Чека[9] й загинула. Новину про це приніс улітку 1921 року Тиміш Гаркуша, старий 70-річний селянин, що прийшов аж з-над Дніпра до Львова. Він оповідав, що Віру зрадив інший учасник повстання, Олекса Кравченко (псевдонім „Колос”).

Тютюнник планував повстання з вояками УНР, що різними способами вирвалися з польських таборів двома групами: з Волині й Бессарабії. Це не становило таємниці для радянської аґентури – через велику необачність організаторів походу – у Львові було відомо, куди збирався Тютюнник.

Коли до редакції „Соціалістичної думки”[10] у жовтні 1921-го прийшов Олександр Красовський, член УСДРП, і сказав, що прагне повстання, Ісаак Мазепа його відмовляв, однак той вірив в успіх. Після поразки очоленого Юрком Тютюнником Льодового походу”[11] й розстрілу 359 воїнів УНР під Базаром 21 листопада 1921 року, Тютюнник, на відміну від Красовського, повернувся живим. Живучи у Львові від 1921 до 1923 року, Тютюнник співпрацював з націоналістичним журналом „Заграва”, де писав під псевдонімом Юртик. Зваблений більшовицькими аґентами, що оповідали про можливість підняти повстання в Україні, Тютюнник у 1924-му виїхав на Радянську Україну, схоплений одразу ж за Дністром, був використаний більшовиками в кінематографі, а 1929 – вивезений до Москви і розстріляний.

Думка Петлюри про Юрка Тютюнника після його повернення в Україну та про його публічну покуту в гріхах однозначна: зрада. Зрада Тютюнника спонукала до значних змін на місцях, з метою збереження важливих людей від його провокацій. Хоча зрада Тютюнника на перших порах і спричинила певну констернацію у протибільшовицьких національно активних колах, але невдовзі вони оговталися й перешикувалися на нових організаційних засадах.

Попри те, Тютюнник залишився в очах нової ґенерації леґендарним вождем. Олег Штуль-Жданович, соратник Тараса Бульби-Боровця, командира перших збройних сил УПА на Волині пригадував: „Старші й молодші пам’ятали про перехід Збруча, про трагічний фінал армій УНР і УГА, але ніхто не хотів згадувати про кінець партизанських спроб 1921–1923 років, включно зі спробами Юрка Тютюнника, Андруха та інших. Їхній трагічний кінець став для нас символом героїзму, а при тому майже успіхом... Ці настрої ще підсичувалися напередодні Другої світової війни збільшеним випуском літератури про партизанку, її героїзм, її успіхи, романтику смерти зі зброєю в руках, у полі, в лісі, в яру, словом – у бою, що приваблювало більше, ніж перспектива скінчити на шибениці, за ґратами. Навіть холодний, розважний, але й романтичний Ольжич казав із замріяними очима: „Я б хотів піти у рейд з великою партизансько-диверсійною групою”[12].

Варшавський договір і чутки

Скрутні обставини, в яких перебувала Україна, й надія на відновлення реґулярної української армії для подальшої боротьби проти більшовицької Росії, спонукали Петлюру укласти союзу із Польщею. Договір був підписаний у Варшаві 22 квітня 1920 року головою Української дипломатичної місії Андрієм Лівицьким за згодою Симона Петлюри. До цього договору вороже поставилися українські території, окуповані польським військом. Чутки, за якими Петлюра ніби отримав від Пілсудського мільйон марок за передання Речі Посполитій східної Галичини, лукаво використав Ліфшиць у сценарії. Кадр, у якому підкупно й підлесливо пропонується хабар Петлюрі, й кадр, знятий з протилежної точки, дуже сумнівні.

Колишній секретар військових справ за Центральної Ради Микола Порш говорить у своїх спогадах: „Петлюра ставився з дивовижною байдужістю до матеріальних вигод життя, до грошей, дарма, що дуже кохався в усьому гарному та естетичному. Взагалі в нього гроші не трималися, хоч він не був розтратний”[13]. Цей короткий вступний епізод фільму явно спрямований на дезінформацію як українських, так і закордонних глядачів. Наприкінці 1927 року, відразу після суду над убивцею Петлюри Самуїлом Шаварцбардом, ВУФКУ надіслало фільм „ПКП” до Парижа[14], де проживали колишні вояки УНР та УГА. Мета – розколоти наддніпрянців та галичан на кшталт відомого плаката та йому подібних: „Наймит Петлюра продав Україну польським панам! Пани спалили і пограбували Україну! Смерть панам і петлюровцям!”.

Екзильний уряд УНР знав про грабування поляками українського державного майна й про польський терор на окупованих територіях України (у фільмі в короткому епізоді зображено грабування краму та знущання польських офіцерів над українськими воїнами). Це давало нагоду ворогам ідеї української державности вести пропаґанду, мовляв, справа України – це „польська інтриґа”.

Характеристика Петлюри за Володимиром Винниченком[15].

На сценарій фільму „ПКП” в деякій мірі вплинули й публічні вислови антипатії Володимира Винниченка на адресу Петлюри та його політики.

Винниченко неодноразово називав Петлюру „белетристом”. Це суперництво почалося, ймовірно, відтоді, коли молодий Петлюра в рецензії на театральну п’єсу Винниченка „Щаблі життя” закинув, що „ніколи його художні образи не носять характеру закінчености”[16].

Для Винниченка Петлюра – „енерґійний, трішки самотливий, із баб’ячим пом’ятим лицем, чвакаючим зубом. Він – честолюбець з певною ініціативою, з шаблонним демократизмом. Він боїться за свою популярність і за всяку ціну хотів би її зберегти. Коли для цього треба буде стати більшовиком, він стане ним. Коли гетьманом – стане гетьманом. Цей самотливий, славолюбний чоловік готов на всякі паскудства, щоб ними зберегти свої нахили до буржуазно-отаманських привілеїв, які набув собі за часи цієї революції. Психологія хама, який хоче стати паном, психологія дрібного банкового бухгалтера і маленького журналіста, що випадково, примхою революції і недолею нашої убогости на люди видряпався, на військового начальника. Повірив у те, що він – генерал, отаман, командуючий військом. Він говорить до козаків усе ті самі промови, з тими самими розчуленими в певних місцях модуляціями в голосі, з тими самими вигуками. Попи кадять, гугнявими голосами співають молебень і многая літа „Високій Директорії”, дзвони дзвонять. Незабутні, старі царські часи! (Епізод з „Арсеналу” Олександра Довженка, що відбувається на Софійському майдані, найвиразніше змальовує тодішню атмосферу. – Л. Г.). По 4-5 днів не приймає докладів військового міністра, місяць не проводить закону про мобілізацію, про реорганізацію набору. Замість того, приймає прохачок-бабунь, роздає їм гроші і велить ходити по Києву і вихваляти Петлюру за щедрість... Усі помилки військових під його обороною... Війська нема, тільки самі штаби та отамани на чолі з Головним Отаманом – „балериною”. Він ходить, як балерина за кулісами перед виступом, приємно обсмикує свій пояс, на якому теліпається револьвер, і грізно балакає зі своїм осавулом по телефону. Він дає накази всім міністрам, всій Директорії... удаючи, що ніби справді є територія, є справді міністри, справжнє яке-небудь життя. Крім купи вагонів із купами бруду та екскрементів, купки людей, що через щось звуть себе міністрами, крім хаосу, безпорадности, безсудности, нема ж ніякого ні політичного, ні економічного, ніякого організованого життя... Та й нема де йому бути, бо вся ж Україна під совєтською владою, – під Директорією тільки два-три повіти вбогої Волині („У вагоні – Директорія, під вагоном – територія”), по якій соваються оті нещасні купки козаків. Реальна, дійсна політика після Вінниці була в руках військових, і виразником та оборонцем її був Петлюра. Розгром робітничих з’їздів, розгром професійних спілок, примусова зміна вивісок, потурання реакційним силам та процесії з попами – це ті вчинки, які були одною з причин більшовицького наступу на нас. Єврейські погроми також були якимсь результатом цієї політики, проти волі військових, але як неминуче явище. Політика Коновальця-Петлюри-Болбочана під час Директорії в Києві, політика розстрілу й розгрому робітництва, навіть небільшовицького, політика брутального національного насильства, задерикуватости, хвалькуватости, відтак політика єврейських погромів (для підтримки козацького духу у військах) – усе це настроїло рішуче вороже всі українські елементи проти української державности. Члени Директорії – просто патріоти, хороші, чесні, не дурні, але тільки патріоти. Петлюрівська солдатська, погромницька офіцерня”.

Винниченко визнає, що єврейські погроми чинилися проти волі військових. Зрештою, чи не сам міністр єврейських справ за Директорії Пінхас Красний потверджував, що Петлюра мав найвищий авторитет над військом. Вистачило лише одного його наказу, щоб заборонити погроми. Лише один наказ, щоб запобігти подальшим погромам.

Твереза, об’єктивна книга колишнього посла УНР у Лондоні Арнольда Марґоліна „Україна і східна політика Антанти”[17], де автор розглянув також справу погромів в Україні, не могла вплинути на тих (у тому числі й на авторів фільму), хто хотів усупереч фактам доводити, мовляв, Петлюра був ворогом єврейського народу, і що український народ має спеціальну „місію” антисемітизму”. Під час протесту Шварцбарда в Парижі, колишній віце-міністр праці УНР у Кам’янці-Подільському Соломон Ґольдельман розповідав Панасу Феденкові, що деякі євреї-еміґранти з України казали: „Жаль, що вже нема Петлюри. Адже він, коли б упала більшовицька диктатура, міг би своїм авторитетом не допустити протиєврейських виступів”[18]. Єврейська громада активно підтримувала уряд УНР, усі його партії – „Бунд”, „Об’єднанці”, „Поалей-Ціон” і „Фолкс-Партей” – стали на ґрунті самостійности України й брали участь у будівництві Республіки. Однак велика частина єврейського суспільства і світової преси піддалися настроям масової гістерії.

Своє етичне ставлення до єврейства Петлюра висловив у передмові до театральної п’єси Євґєнія Чірікова „Євреї” в перекладі українською Леоніда Пахаревського (Київ, 1907): „Не можна не вітати наміру подати в українському перекладі „Євреїв” Чірікова – чудовий твір одного з видатних сучасних російських письменників. Нам дуже хотілося б, щоб цей твір, навіяний глибокою прихильністю автора до вікового мученика-народу, став не тільки за лектуру для українських громадян. Більше значення має те, що ця п’єса збуджує в серцях глядачів глибоку любов до пригнобленої нації, викликає до страдальця щире почуття, а до того ладу, в якому можливі хижацькі знущання над невинними жертвами, запалює гнів і ненависть”[19].

Характеристика Петлюри зі слів його шкільних товаришів, міністрів УНР, чужинців

За описом його товариша з Полтавської бурси Івана Рудичева[20], „Симон Петлюра звертав на себе більше уваги, ніж будь-хто інший. Світловолосий з ясними блакитними очима, лагідний, завжди усміхнений, вступав у розмову безпосередньо. Чутливий, вразливий, навіть сентиментальний. В учительських колах мав найгіршу опінію серед „звихнених”. Він конспіративний, поінформований. Його слово для багатьох робилося наказом „так казав Петлюра” або „так казав Симон”.

Інший його однодумець Микола Порш говорить про нього, як про скромного й стриманого. „При першій нашій зустрічі, впали в око дві вельми характерні риси його вдачі: незвичайна, майже жіноча м’якість і здатність перейматися певною ідеєю настільки глибоко, що та ідея ставала рушійною силою всього його життя. Разом із тим, за зовнішньою м’якістю відчувалася вже певна загартованість характеру, здатність швидко орієнтуватися серед конкретних обставин, сміливість у вирішенні складних справ. Толерантний, він не судив легковажно людей за їхні погляди та вчинки. Вдумливо та людяно ставився до особи, що завинила, старався знайти причини та обставини, що пом’ягшили б провину та давали змогу, коли не виправдати, щонайменше пробачити”[21].

Академік Фьодор Корш, який сприяв українству в Санкт-Петербурзі, так висловився про Петлюру: „Українці самі не знають, хто перед ними. Вони гадають, що Петлюра – видатний редактор, патріот, громадський діяч. Це все правда, але не вся правда. Петлюра безмірно вищий за те, що про нього думають. Він – із породи вождів, людина з того тіста, що колись у старовину закладали династії, а в наш демократичний час стають національними героями. Та хто знає, чи не зміниться все навкруги. А коли зміниться, буде він вождем українського народу”[22].

До нинішніх кіноглядачів дійшов ігровий фільм „ПКП”, один з небагатьох інкунабул українського німого кіна. Чи знайдеться колись повна версія, яку бачили першоглядачі в кінозалах Києва, Харкова та інших міст України? Все можливо. Особливо, за умов теперішньої реабілітації голови Директорії сучасною Україною. Бажаним було б залучення до цієї справи Міжнародної федерації кіноархівів (FIAF). А поки що згадки про постать Симона Петлюри можна відшукати і в інших кіноархівах[23].

 

 

[1] Минуле і сучасне // Мистецтво. – 1957. – №3. – С. 13.

[2] Дієгеза, дієгетичний – все, що відноситься до фікції, оповіді та фільмового світу. Кадр на екрані є одночасно оптично-звуковим феноменом (екранним) та дієгетичним носієм (фікція).

[3] Bernard Lecache, Au pays des pogroms. Quand Israël se meurt. Editions « Progrès civique », Paris, 1927.

[4] Ligue internationale contre le racisme et l’antisémitisme.

[5] Krasny, Tutunik et Cie, in Bernard Lecache, Au pays des pogroms. Quand Israël se meurt. Editions « Progrès civique », Paris, 1927. St. 79-87.

[6] Ідеться про Олександра Ліфшиця, сценариста фільму „ПКП”.

[7] Про це згадує Голова Ради Народних Комісарів і народний комісар закордонних справ Християн Раковський у зверненні, надісланому 28 вересня 1921 року міністрові закордонних справ Польської Республіки пану Скирмунту. Раковський нагадував, що в своїй ноті від 27 травня 1921 року, яка доповнювала ноту від 16 квітня, український уряд довів до відома польського уряду низку нових безпрецедентних фактів про існування й діяльність на території Польщі організацій, які мали на меті озброєну боротьбу з Україною і приписували собі роль українського уряду. Через те, що ці факти різко суперечать артикулу 5 Ризького мирного договору, український уряд, вважаючи додержання цього договору обов’язковим не лише для України, але й для Польщі, наполягав ужити рішучих заходів для негайного, точного й фактичного виконання зазначеного артикулу договору.

[8] Панас Феденко. Ісаак Мазепа, борець за волю України. – Лондон: Наше Слово, 1954, –  228 с.

[9] Осінню 1923-го чекісти готували замах на голову Директорії у Варшаві. Але змову було викрито. Доведено, що з Харкова було спеціально відряджено жінку, щоб убити Петлюру.

[10] Редакція газети була розташована по вулиці Оссолінських, 8.

[11] Інша назва Другого зимового походу.

[12] Олег Штуль-Жданович. На партизанському фронті. Париж.

[13] Микола Порш. На спільному шляху // Симон Петлюра в молодості. Збірка споминів під редакцією А. Жука. – Львів: Хортиця”, 1936. – С. 31–61.

[14] Історія українського радянського кіно. – Т. І. 1917–1930. – К.: Наукова думка, 1986. – С. 194.

[15] Володимир Винниченко. Щоденник. – Т. І. 1911–1920, Т. ІІ. – 1921–1925. Edmonton, New York: Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1983.

[16] Дзвін. Збірник. – К.: Слово, 1908. – №2.

[17] Україна і східня політика Атланти. – Берлін, 1921.

[18] Панас Феденко. Ісаак Мазепа, борець за волю України. – Лондон: Наше Слово, 1954, –  228 с.

[19] Зауваги про завдання українського театру // Симон Петлюра. Статті. Листи. Документи. – Т. ІІ. UVAN-SSHA. Бібл. ім. Симона Петлюри в Парижі. New York, 1979.

[20] Іван Рудичів. Симон Петлюра в молодості // Симон Петлюра в молодості. Збірка споминів під редакцією А. Жука. – Львів: Хортиця, 1936. – С. 3–17.

[21] Микола Порш. На спільному шляху // Симон Петлюра в молодості. Збірка споминів під редакцією А. Жука. – Львів: Хортиця, 1936. – С. 31–61.

[22] Андрій Жук. До характеристики Симона Петлюри // Симон Петлюра в молодості. Збірка споминів під редакцією А. Жука. – Львів: Хортиця, 1936. – С. 86–105.

[23] З листа, надісланого М. Новаком з Нью-Йорка 4 лютого 1940 року до Бібліотеки Симона Петлюри в Парижі, довідуємося, за його припущенням, що „в Парижі в 1926 році якась фільмова компанія зафільмувала похорон блаженної пам’яти Симона Петлюри”. У відповідь на його лист директор бібліотеки Руденко відповів: „Я знаю, що похорон крутила компанія PATHE. Фільму цього ми не маємо, він лишився десь у Варшаві”.