Сюжети (KINO-KOЛО, №26)

Автор:

спогади

Тут, а також у літньому (18) числі KINO-KOЛА, пропонуємо (з незначними скороченнями) спогади першого директора Одеської кіностудії (кінофабрики) Михайла Капчинського (1889 – 1981). Він закінчив історико-філологічний факультет Київського університету й економіко-політичний факультет Університету ім. Артема. Працював директором об’єднання Ялтинської та Одеської кінофабрик, 1-ої московської кінофабрики “Госкино”, режисером студії “Моснаучфильм”. Поставив на кіностудіях ВУФКУ стрічки: “Кафе Фанконі” (1927), “Греблю прорвано” (1928), “Біла смерть” (1932) та ін. У минулому (16) зимовому числі KINO-KOЛА було видрукувано біографічний нарис про Михайла Капчинського; цей нарис є частиною майбутньої книжки Юрія Морозова і Тетяни Дерев’яноко “Єврейські кінематографісти в Україні. 1910 – 1945”. Публікація спогадів Михайла Капчинського також стала можливою завдяки Юрію Морозову, за що ми йому щиро вдячні.

Михайло Капчинський

Біля Чорного моря

Повість присвячую друзям,

першовідкривачам Одеської кінофабрики

Трішки історії. Отримав я свого часу на бланкові Української академії наук, від її Інституту мистецтвознавства, фольклору й етнографії пропозицію написати мої спомини про перші роки Української Радянської кінематографії.

Зробити цю справу я тоді не зміг.

Причин цьому було аж через край.

Нині така пропозиція надійшла від моїх товаришів, київських кіноветеранів. Повідомили, що ними планується видання ювілейної збірки про кіно.

Цьому передувала й така обставина: за ініціативою колишнього секретаря парторганізації Одеської кінофабрики (студія) – Станіслава Холноровича з’їхалися з інших міст Союзу товариші, що працювали за двадцятих років на Одеській кінофабриці.

Зібралися в Москві за круглим столом в Домі кіна.

Про що були захоплені спомини, розмови, зараз не є важливим.

(...)

Товариші поставили й таке питання – написати історію перших років (1921–1925) роботи кінофабрики, висунули мою для цього кандидатуру. Очевидно, виходили з того, що є першим директором фабрики.

Отак почалася повість “Біля Чорного моря”.

Справді, писати треба.

Мені уявляється, що прийшов час, закінчуються всі терміни, розповісти про дні і роки “створення”, певно, не лише в Україні, але й першої в усьому Радянському Союзі кінофабрики.

(...)

Волею Одеського Губкому довелося мені стояти біля колиски, коло самих витоків Української Радянської кінематографії.

(...)

Склалися такі умовини, що довелося мені працювати не лише першим директором кінофабрики, але й бути автором першого сценарію і постановником першого фільму.

Нехай тепер цей сценарій виглядав би аж надто примітивним, безпомічним, але за ним була зроблена короткометражна аґітка.

Веду не про якість, а лише про час...

(...)

Деякі поспіхом свого часу записані у виглядові щоденника враження й факти залишилися. Збереглися короткі газетні замітки за роки 1922–1924, що люб’язно надані мені колишнім працівником Одеської кінофабрики, режисером Шеффером Львом Борисовичем.

Ми навіть не здогадалися перед початком відновлювальних робіт і будівництва кінофабрики зафільмувати для нащадків руїни і пустош, переорану колесами гармат і зарослу будяками.

Перед тим, як взятися до повісти про Одеську кінофабрику і про інші справи, побіжні, потрібний певний вступ.

(...)

Почну з Одеського Губполітпросвіту. Того року він містився в будинкові, що мав невимірну місткість на два довжелезні квартали – по Катерининській і Ланжеронівській вулицях. Величезна в ньому була кількість управлінь, відділень, відділків, секторів, груп.

У відділі мистецтва був малесенький відділок – КІНО.

Невеличка довга кімната, в ній одна канцелярська шафа, письмовий стіл і за ним молода співробітниця коло великого стосу навалених паперів.

У цій кімнаті ми невдовзі й зустрілися з основними двома одеськими кінодіячами. Їхні прізвища – Неймарк і Алєксандров.

Що й де робив Неймарк окрім кіна, згадати не можу, другий діяч разом з дружиною утримували буфет в будинкові Судових постанов.

Попросили показати нам кіногосподарство.

Перше, що бачили і чому стали свідками: в кінотеатрові “Уточкін” (названий ім’ям відомого свого часу спортсмена та авіатора) на Дерибасовській вулиці принесли мішок, до краю набитий сплутаною кіноплівкою. Механік розмотував плівку, звертаючись до неї, мучениці, зі словами, які заведено вважати недрукованими. Розірвані шматки фільму скріплені були нитками.

Стрічка прибула з якогось повіту.

Я запитав директора кінотеатру Зільберглейда:

– Чому не підметаються фойє та глядацька зала?

Директор поблажливо посміхнувся на мою безмежну наївність:

– Підметати справді треба, хто сперечається? Чому, скажіть, не підметати? Може, віники де за ордером видають, ви не чули?

Кінотеатр “Уточкін” колись вважався найфешенебельнішим у місті.

Якщо цей кінотеатр у центрі міста, на Дерибасовській вулиці, в такому запустінні, що ж робиться в решті?

Минуло дуже небагато часу і колишній відділок КІНО відбрунькувався з Губполітпросвіту і став самостійним управлінням.

Воно почало зватися – Одеське обласне фотокіноуправління. В його підпорядкуванні були кінотеатри трьох губерній – Одеської, Миколаївської і Подільської.

(Подільська нині – Вінницька область).

До Жовтня в Одесі існувало близько вісімдесяти кінотеатрів. Великі, середні, маленькі. Деякі розташовувалися в колишніх крамницях, як фойє їм слугували тротуари.

До 1921 року в місті залишалося лише шість кінотеатрів. Проекційні апарати (на один пост) тіснилися в кінобудках, справжніх “будках”, як їх тоді називали.

Картини крутилися вручну. Зображення на простиралових екранах мчало то швидко до захоплення хлопчаків (основного контингенту глядачів) під їхнє улюлюкання, свист і тупіт, а то плівка ледве повзла, глядачі нестямно кричали звичайне – чо-ботар! Стіни в глядацьких залах були обідрані, стелі в тріщинах, де колись були шпалери, висіли вони жмуттям. Підлога тонула в лушпинні соняшнику. Нитки невеликих вугільних лампочок ледь рожевіли.

Темінь. Бруд. Затхле повітря. Духота.

У двох з шести театрів у глядацьких залах не було жодного стільця. Картини дивилися стоячи.

Квитки продавалися, але які? Відривні талончики. Клаптики паперу, щоправда, на них ставилась якась, нікому невідома печатка.

Ну що ж, так і далі житимемо?

В Одеському фотокіноуправлінні вже зібрався невеличкий штат – Саул Левін, майбутній директор Промбанку, Карповський Володимир Іванович, фахівець з прокату фільмів і Розенбліт Ісідор Михайлович...

Про Розенбліта потрібно розповісти дещо докладніше, хоч би й тому, що він виявився однією з основних фігур в Обласному управлінні.

Не пам’ятаю, чи по всій Україні, але в Одесі в 1921 році проводилася короткотривала кампанія під назвою – “Мирне повстання”. Кампанію проводила вся партійна організація міста. У великої буржуазії, в Одесі її було немало, вилучалися великі квартири, цінності й частини майна. За завданням Губкому я очолив комісію з розгляду скарг і заяв, пов’язаних із вилученням.

Як мовиться, – “дров нарубали багато”.

Одного разу до мене на прийом з’явилася людина похилого віку в зношеному піджачному костюмі...

За нижче викладену розмову поміж мною і черговим відвідувачем, прізвище його виявилося – Розенбліт, нехай на мене ніхто не образиться. Не образиться і не подумає, що наводжу її, розмову, як певний вставний атракціон.

У жодному разі.

Вельми суворий був тоді час, нам було далеко не до жартів.

(...)

Ось яка відбулася розмова поміж черговим відвідувачем і мною:

– Доброго вам здоров’я!

– Слухаю вас.

– Так й одразу все сказати?

– Можете відразу.

– Якщо між нами кажучи, тоді мені так нічого не потрібно.

– Ну й ідіть з богом.

– З богом не вийде, адже ви стверджуєте, що ніякого бога зараз нема. Ніякого.

Що за тип: подумав я. І запитав його:

– Де працюєте?

– А де може працювати не член профспілки? Ніде не може. Я ж нетрудовий елемент, хто може взяти мене на службу і видавати пайок? Ніхто не візьме, га? Як ви самі гадаєте? Я колишній капіталіст... колишній.

– Ви пробачте, багато людей на прийомі.

– Люди зачекають. Куди їм поспішати. А я маю зробити вам цікаву пропозицію.

Дивний відвідувач всівся зручніше.

– Ах, молодий чоловіче, ви всі такі, котрі зараз начальники, бігаєте, поспішаєте. Зупиніться трохи, а то з серцем, не дай боже, може трапитися великий напад.

Чимось черговий цей відвідувач, чому, не знаю, викликав у мене цікавість, хоч і чув з його слів – колишній капіталіст. Товар тоді не дуже ходовий.

– Уважно вислухати іншу людину, повірте слову, нехай, припустімо, навіть глупу, – казав Розенбліт, – буває корисним. Хочу вам зробити одну пропозицію, якщо крий боже, вона вам не сподобається, так і бути, але дайте мені можливість сказати.

– Слухаю.

– Тютюнову фабрику пана Попова чули?

– Цигарки “Сальве”?

– Саме так! Відомі на весь світ цигарки. Головному пакету акцій, хто був хазяїн? Я хазяїн. А парфумерну фабрику Долі, може, також чули?

– Ні.

– Ай, ай, ай! Відоме туалетне мило, ах, яке мило!

Дивна людина зібрала пальці разом і смачно їх чмокнула. Очевидно, ознака високої якости туалетного мила Долі.

– А банкірський дім Ашкеназі, знаєте?

– Чув.

– Це все я, як ви мене бачите. Прізвище наше – Ісідор Михайлович Розенбліт. Запам’ятаєте? Покажете таку людину в Одесі і навіть у Миколаєві, щоб не знала Ісідора Михайловича? Такої людини ви не покажете, навіть не намагайтеся.

Розенбліт досить щільно примостився на стільці, очевидно, надовго збирався мене просвіщати.

Сказати, що я аж надто люблю цю радянську владу, то даю чесне, шляхетне слово, що я її не обожую, але я повинен мати справу. Якщо не матиму справи, можете мені замовити могилу на другому єврейському кладовищі... Скажіть, ви у фінансах щось розумієте? Не відповідайте, ви нічого не розумієте! Я ж безпартійний фахівець з фінансових справ. Скажу вам відверто, я завжди жив і працював так , що люди казали, а я мовчав. Чого мені було розмовляти? Фінансист уміє робити гроші з повітря. Я мовчу, а якщо кому від мене треба, нехай розмовляє, я послухаю. Повинен чесно зізнатися, коли прийшла радянська влада й роздягнула мене догола, то раптом я став багато розмовляти. Вже моя Лея сказала – ти, Ісідоре, незносний балакун, як би тебе чека не забрала. А за що, кажу, мене забирати, що я контрреволюціонер? Ні, я не контрреволюціонер, нехай люди скажуть.

(...)

– Все ж не розумію, чим можу бути вам корисний?

– Ви товаришу, молодий чоловіче, не так мене зрозуміли. Не ви мені, а я вам можу бути корисним... Скажіть, а ви й для кіна начальник?

Припустімо.

– Кіно трохи знаю. У нас кредитувалися прокатні контори, навіть Ханжонков до нас приїздив, а кінотеатри ваші нам відомі. Там у вас замість прибутку одні неприємності, га? Я до вас прийшов із блискучою ідеєю... скажіть, у вас там є щось? – Розенбліт стукнув пальцем по своєму лобу, – ви, молодий чоловіче, на мене, старика, не ображайтеся! Це я до речі...

“Ідею” я вислухав. Усупереч тому, що можна було очікувати, вона була викладена досить коротко, зі знанням справи, переконливо.

Я вислухав відвідувача Ісідора Михайловича Розенбліта, котрого, за його словами, знає вся Одеса і навіть Миколаїв... і мене його ідея вельми зацікавила.

– Через тиждень зможете до мене зайти?

– Чому мені не зайти? З повним нашим задоволенням! Можу зайти, це мені нічого не коштує. Правильно?

Тіпало мене в лихоманці зло й довго. Розенблітівська ідея з голови не виповзала. Кліщами вчепилася. Пекла, свердлила мозок, хвилювала.

До яких тільки чортів не відсилав я Розенбліта-спокусника... Глупота. Нісенітниця. Ніяк неможливо... Добре, якщо тільки наді мною посміються, а то можуть наговорити такого й записати, від чого в жодній лазні не відмиєшся.

Перенесіться до того року, року тисяча дев’ятсот двадцять першого. Можете уявити цей час?

Здати кінотеатри до оренди?.. Не здамо, а вихід де? Сьогодні шість театрів ледве дихають, а завтра по одному почнуть відмирати.

Звичайно, не дозволять, але інтереси справи... Адже становище найгниліше. Нічого іншого путящого не бачу. Чому не спробувати? Місяців на шість? Припустімо навіть на рік?.. Не вийде, повернемо назад. Хто нам не дасть?

...Ісідор Михайлович Розенбліт виявився насправді безумовно чесною, здібною людиною, досвідченим фінансистом, чимало часу, сил і непересічних здібностей своїх віддавав управлінню, а йому ж було далеко за шістдесят. Декілька років ми з ними попрацювали разом, аж до його смерти.

Про одеські шість кінотеатрів і обстановку в них ми розповіли.

Як бути?

Зібрався наш невеликий колектив. Думали велику думу. Так і так. Виступали гостро, різко. Обмірковували план, запропонований Розенблітом.

Здати приміщення кінотеатрів колишнім їхнім власникам чи іншим особам на певних умовинах на один рік. Нехай їх одремонтують, обладнають меблями і налагодять там працю.

– Ми як, більшовики чи не більшовики? – розпалювався Саул Левін. – Ідеями нашими торгуватимемо? Набивати черева капіталістам, буржуазній наволочі? Не згоден!

– Правда, Сауле, ми не купці якісь.

– Ти, Мішо, все жартуєш, а я більш ніж серйозно.

– Я так собі гадаю, товаришу Левіне, – спокійно й тихо відгукнувся Розенбліт, – особисто я купувати й продавати ваші ідеї не буду, бо в них нічого не розумію. Одне знаю – в кав’ярні Фанконі чи на Біржі на розі Пушкінської вулиці, скажімо так, за ідеї як товар шеляга ламаного не отримаєте, хоч задурно віддавайте. Ідеї не аспірин, чи, припустімо, валюта, а ваші шість кінотеатрів, тьху, й нічого більше. Не театри, а смішні каліки. Люди над ними регочуть, а от Кругляков і Шошніков (колишні власники. – прим. авт.), хоч вони й елемент, але на справі знаються, і мені, і вам, товаришу Сауле Левіне, у них навчатися й навчатися. Правильно я кажу чи неправильно? Ми здаємо стіни в дірках, загиджені підлоги, одне смердюче повітря, вибачте за вислів, і отримуватимемо гроші, а ви, товаришу Сауле Левіне, вашими картинами даватимете ідеї.

(...)

Розмовляли багато, гарячкували, сперечалися. Вирішили – Левіну й мені порадитися в Губкомі.

Трохи затинаючися (бо що затівалося!), доповів я секретареві Губкому суть справи і нашої суперечки. Левін повідомив про свої заперечення, мотивуючи свої думки, мабуть, спокійніше, логічніше, ніж на нашому зібранні.

– Нехай трохи попрацюють у кінотеатрах люди, що більше за нас знають, – я вже занадто підвищив голос, – ми тим часом отримаємо шість відремонтованих кінотеатрів і спробуємо трохи в них повчитися. Чи є ризик? Можливо, є, але ризик надзвичайно потрібний. Кінотеатри по всій Європі дають своїм власникам величезні прибутки, а наші годуються за рахунок держави, з’їдають чималі гроші... До яких це пір?

– Начебто по справі кажеш. Підготуй матеріал, доповіси на Бюрі, послухаємо, обміркуємо, – сказав секретар, товариш Хатаєвич. (Майбутній секретар ЦК КПБУ).

Приміщення двадцяти двох кінотеатрів ми здали в оренду на один рік.

Я не обмовився. Саме – двадцять два.

Чому 22? Звідки вони взялися? Адже тих, що більш або менш працювали, було лише шість.

Відбулося дещо нами зовсім не передбачуване. Як тільки пішли поголоски про оренду, ринули колишні власники. Знайшлися будинки, що стояли порожніми, у багатьох районах міста.

Договірні умовини:

Капітальний ремонт за дефектними відомостями, складеними нашим інженером. Орендатори обставляють кінотеатри всіма потрібними меблями й обладнують їх проекційною апаратурою. Після закінчення терміну оренди кінотеатри з майном, згідно до опису, повністю й без жодної компенсації переходять у власність до Обласного фотокіноуправління. Квитки в комплектах, що віддруковані в друкарнях, пронумеровані, завірені в Губфінвідділі, продаються в касах під нашим контролем. З валового збору Управління отримує двадцять п’ять відсотків. Жодних витрат ані на штат, ані на якісь інші потреби на себе не беремо.

Такі ось договірні умовини.

Може, комусь здасться зайвим у повісті, що має назву – “Біля Чорного моря”, казати про відновлення кінотеатрів у трьох українських губерніях? Адже головне завдання наших споминів – будівництво й початок виробництва кінокартин на Одеській кінофабриці, предтечі Української кінематографії.

Вважаємо це питання найважливішим, – без налагодженої, працюючої кіномережі та її прибутків будь-які розмови про кіновиробництво були б пустопорожньою балаканиною, тим, що зветься маніловщиною.

Розповідаємо про кінотеатри, як про вельми серйозну, якщо не вирішальну проблему.

Угоди з орендаторами були завірені юрвідділом Одеського Губвиконкому.

На таких самих умовинах були здані кінотеатри в інших губернських центрах – Миколаєві та Вінниці, а також у таких великих містах, як Херсон, Кам’янець-Подільський, Проскурів, Бердичів, Єлізаветград. У менших містах були здані театри на дещо інакших договірних умовах.

Правда, коли Обласне управління почало працювати з кінотеатрами, ні в кого не могло з’явитися й тіні від думки про будівництво кінофабрики. Ми прагнули зробити наші театри прибутковими для Держави.

Орендатори відремонтували й обладнали театри, кожен приймався спеціальним актом. У фойє, в глядацьких залах встановили стільці, поставили апаратуру в два поста з обов’язковими моторчиками.

Звідки все це з’явилося?

Не знаю.

Очевидно, свого часу приховали.

На вулицях міста замайоріли афіші і реклама в справжньому неповторному одеському стилі.

В одному кінотеатрові на Молдаванці, ми побачили величезний щит. На щиті була намальована відрубана голова й розпростерта мертва жінка. Оголошувалась картина “Жахи єврейських погромів”. А демонструвався шведський фільм за участи Асти Нільсен і кіноактора Морісона.

Чи скаржилися глядачі? Аніскільки. Звикли.

З великої нашої тоді наївности, а може через молодість, всі дивувалися, як так вдалося обмахорити заповзятих господарників та ще й одеського виробництва.

Наш фінансовий “бог” – Ісідор Михайлович Розенбліт сказав мені одного разу:

– Хоч ви як є вдягнені по-військовому і на боці вашому нещодавно висів мавзер, а в комерції зовсім мало розумієте. Зовсім мало, вірте слову. Не ми їх, вони нас обдурили, але сьогодні орендатори потрібні – ось так...

Розенбліт на знак надзвичайної потрібности Круглякова і компанії провів вказівним пальцем по своїй горлянці.

Багато чого виявилося на місці – чистота, лад, нові екрани, яскраве світло, портьєри, в кожному кінотеатрові обов’язковий музичний дует – скрипка й піано. В деяких театрах (“Художній”, “Експрес”, “Ампір”, “Уточкін”) до показу картини почали виступати естрадні актори. Пригадуються – Ілья Набатов, Владімір Кораллі, Міхаіл Раскатов. Виступали й співаки, співачки. Орендатор Шошніков навіть примудрився демонстрування фільму за екраном супроводжувати шумами по ходу дії.

А далі – що? Головного ж бо нема. Показувати нічого. Де взяти картини? Ті, що є, здебільшого, мотлох, непотріб. Показувати нічого. Картини зношені до краю, часто без назви, вирвані епізоди, відсутні цілі частини, цілковитий на екрані “дощ”. Дивишся картину й не розумієш, що до чого, чому й звідки.

Декілька старих стрічок орендаторам вдалося довести до ума. Зробили вступні написи й між кадрові титри.

Але це краплина в морі.

Окремі розрізнені коробки з чистим позитивним зображенням на складові були, але для театрів жодної вони цінности не мали. Окремі частини картин сюжетно поміж собою не зв’язані. Згодом позитивний матеріал був нами використаний. Як? Про це дещо пізніше.

Наш фахівець з прокату картин, Карповський Володимир Іванович наприкінці дев’ятнадцятого року переїхав з Москви до Одеси. Справу гарно знав. Людина досвідчена, розумна.

– Мих. Як... – що робитимемо?

– Трапилось якесь лихо, Володимире Івановичу?

– Театри “горять”. Мучусь. Ради не дам, що їм “розписувати”?

– Може в Москві купимо декілька картин?

– Нічого не купимо. Самі вони там працюють на одному дранті.

– Чув я, в Одесі існувало немало прокатних контор. Вони обслуговували не тільки кінотеатри міста, але й увесь південь України.

– Справді, були контори, можу назвати деякі – Пате, Ґомона, Ханжонкова, Харітонова, Полянського та інші з переповненими складами картин.

– Куди ж вони ділися? Миші поїли?

– Миші плівку не їдять. Знайшлися миші іншого роду. Між конторами точилася бійка за кожен кінотеатр, картин була велика кількість, виробництва російських фабрик і ще більш закордонних.

– Де вони?

– Націоналізація кінопромисловости в Україні, як відомо, відбулася в червні двадцятого року. Минув рік. Картини не ремонтувалися і головне, показ і в місті, і в повітах був варварський. Російські фабрики зупинилися, Європа закрита, звідки картинам узятися?

– Становище безвихідне, так вважатимемо?

– Розумні люди кажуть, що безвихідних становищ не буває.

– Як зрозуміти вас, Володимире Івановичу?

– Переконаний, картини десь заховані.

– Після націоналізації?

– Після.

– Треба шукати!

– Безглуздо, цілковито безглуздо. Нічого не знайдемо.

– Ваша пропозиція?

– Багато думав. Радився з Ісідором Михайловичем. По-моєму треба вчинити так само, як з театрами.

– Ви що? Оренда?

– Ні! З картинами оренди не вийде. Треба щось інше. В Одесі залишилися деякі службовці прокатних контор. А що, коли вони організують щось на кшталт трудового колективу? Мова йде не лише про нові картини, важливо виправляти, скільки буде змоги і наш фонд.

– Не зовсім вас розумію!

– Нам вигідно, аж-аж-аж як вигідно, та й їм не байдуже, коли в них від колишніх власників залишилися картини, не груби ж ними топити.

– Все ж не розумію.

– Подумайте! До цього питання ми повернемося.

Але до того, як “повернутися”, вирішив побачитися з головою Губчека Дейчем і його заступником Заковським. Понад годину ми обмірковували – як бути?

Дейч таким чином закінчив розмову:

– Припустімо, виловимо одну-дві картини, решта згниє в льохах і ямах. Господарі повтікали, лишилися службовці. А могло ще трапитися, власники картини забрали, навіщо їм було нам їх залишати?

Організувався колектив працівників колишніх прокатних контор.

– А яка буде ґарантія, що нас не посадять до ЧК? – запитали їхні представники – Берченко та Спектор.

– Ми з вами укладаємо офіційну угоду, договір затверджується в Губфінвідділі та юрвідділі Губвиконкому. Для вас і ваших дружин достатня ґарантія?

Після довгих і нудних перемовин угоду підписали.

Умови: колектив за свій рахунок ремонтує весь наш старий запас картин. До їхнього прокату, тобто до грошових надходжень за них жодного стосунку не матимуть. Колектив бере зобов’язання надавати Обласному управлінню щотижня по дві нові чи малозношені картини. З першого дня вони надходять до цілковитої власности управління. Від усіх прокатних сум по їхнім картинам управління отримує 40%, 60% отримує колектив винятково по місту Одеса. До прокату їхніх картин в інших містах вони не мають стосунку.

Згадую, якого галасу наробили і які пішли збори в кінотеатрах по всіх трьох губерніях, коли ми отримали можливість надати їм перші картини – “Тайфун”, “Таємниця королеви”. Картини нові й глядачам до того невідомі.

За цими картинами пішли й інші.

Небагато часу минуло і на наш рахунок до Держбанку стали надходити великі суми грошей.

Ми не могли не знати, що Обласному управлінню жити стане значно вільніше, але й не припускали, якою мірою і в якому обсязі.

Під Обласне фотокіноуправління відвели будинок колишнього готелю “Велика Московська” (Дерибасівська, 29). У парадного входу з широкими сходами, встеленими килимом, поставили навіть швейцара, з бородою і лівреєю, того самого, котрий багато років працював при готелі.

Тепер розуміємо, що все це було ні до чого, але тоді здавалося – швейцар і килими нададуть вагомости, авторитету культурному закладу.

Коли налагодилася праця кінотеатрів, праця, що нині має назву – кінофікація, наші співробітники почали міркувати над тим, без чого подальша діяльність управління з розширення кіномережі залишалася б мертвою – дуже гострою була нестача проекційної апаратури.

Організували майстерні з виробництва апаратури на кшталт Пате.

З одного приватного, давно занедбаного заводу привезли літерально зі звалища заіржавілі без багатьох частин токарські верстати та інше обладнання.

Майстерні розташувалися в колишньому ресторані й у великих більярдних залах готелю. Зібрався чудовий штат майстрів. Люди скучили за справжньою справою і з великим бажанням взялися до праці.

Станки шкребли, чистили, фарбували, нишпорили містом і знаходили частини, що їх не вистачає, а то й виготовляли самі.

Спочатку до станків стало 45-50 чоловік. Зарахували підсобними робочими й кількох підлітків.

Слід нагадати – за тих часів біля будинку біржі праці юрмилися сотні, якщо не тисячі безробітних.

Через три-чотири місяці була виготовлена більшість частин проекційних апаратів, але збирання гальмувала одна деталь, така малюсінька, вона не вдавалася нашим фрезерувальникам. Називається деталь “мальтійський хрест”. Кіноінженери добре знають підступний характер “хреста”. Не виходило з цією деталькою, поки в майстернях не з’явився великий майстер – Андрій Валер’янович Гудик.

У Гудика, як нині кажуть, руки були золоті.

Справа пішла.

Коли в “Киногазеті” (Москва) №10 від 13.11.1923 року з’явилася замітка: “Одеський механічний завод готує перший апарат свого випуску, типу “Пате” – п’ятдесят готових апаратів стояли на стелажах.

“Одеський механічний завод” – сказано було дуже гучно, на базі наших скромних майстерень він був побудований декількома роками пізніше – КІНАП. Перший його директор – Дмітріаді працював у майстернях з перших днів їхнього утворення.

В мене збереглася світлина бюра партійного та комсомольського осередків майстерень. Знято наприкінці 1922 року.

В майстернях, крім проекційних апаратів, майстер Гудик за своїм проектом і кресленнями виготовив дослідний зразок ориґінального пересувного кінопроектора, легкого, портативного, що він працює і від електромережі і з ручним рушієм. Після внесення деяких конструктивних змін взялися до їхнього виробництва.

“Киногазета” (Москва) від 11.03.1924 року з великим запізненням сповіщала: “На механічному заводі ВУФКУ Одеса (Всеукраїнське фотокіноуправління) протягом року буде виготовлено 100 апаратів для села”.

Варто було замислитися й про виробництво фотоплатівок і фотопаперу. Бо ми ж йменувалися – фотокіно.

За зорганізування невеличкої фабрики взялися відомий в Одесі світлиняр Білоцерківський і доктор Розен.

Знайшли великий порожній будинок на Гаванній вулиці, запросили з біржі праці 20 жінок і розгорнули виробництво фотоматеріалів.

У фотографів (їх в Одесі було чимало) збирали старі неґативи, змивали емульсію і заливали свіжою. Виробляли й фотопапір.

Якість виявилася цілком прийнятною. Справи пішли непогано. Прибуток фотофабрика стала давати літерально з першого дня її зорганізування.

У центрі міста, на Дерибасівській вулиці в будинку №21, відкрили спеціалізовану крамницю фототоварів.

Існувала в нас державна фотографія – “Рембрандт”. Керував нею блискучий майстер – Соломон Куперберґ.

Коло двох років проіснувала фотофабрика. Її довелося згорнути. Закінчилися будь-які запаси старих неґативів. Скло, що воно придатне для заливання емульсією, ми нізвідки отримати не могли.

Але серед усіх завдань, що стояли перед Обласним управлінням, – найбільше, найважливіше, невідкладне – кінофабрика.

Обов’язково – кінофабрика.

Управління інакше й уявити собі не могло наше майбутнє.

Думки про неї, про кінофабрику, затулили всі інші питання, всі інші плани. Але разом з тим міркували: це ж химера, понад те, глупота, а може, й дитинність. Чесно кажучи, ми побоювалися вголос про це прохопитися навіть серед наших співробітників.

Виробництво в Україні радянських кінокартин. Нічого іншого. Але казати про це не мав відваги, залишався з цими думками наодинці.

Але почав Корн. Стриманий, мовчазний Корн. За цією худорлявою та мудрою людиною ми давно пантрували, переваблювали його до нас на роботу. Чули про нього, як про чудового техніка, будівельника, організатора. Він виявився працівником з великою ініціативою, скупий на слова, меткий у справах.

Ми з Корном шпацирували Французьким бульваром і він, розумник Корн, запитував:

– Чи були в Одесі, щоправда, невеличкі, а все ж кінофабрики? Дрібні підприємці – Гросман і Товбін?

– Чув, були такі.

– Чи працював у них режисером і актором Салтиков Микола Андрійович, той самий, в Україні відомий?..

...Зробімо відступ на хвилину-дві.

У мене на руках стара книжка, надрукована на доброму папері, гарно ілюстрована. Книжка зветься – “ВСЯ КІНЕМАТОГРАФІЯ”. Видана 1916 року під редакцією такого собі Ц. Ю. Сумімінського. “Настільна довідкова”, сказано в підзаголовкові. Чимало унікального й цікавого можна довідатися, гортаючи сторінки довідника.

В цій книжці, з багатьма світлинами, ми вичитали, що “паном Ґросманом (фірма “Мірограф”) у місті Одесі побудований для фільмування картин на Французькому бульварі №16. Павільйон скляний – 36 аршин у довжину, шість у висоту”.

Знімальна площа, як бачимо, невелика. Якщо врахувати, що тодішня міра довжини – аршин дорівнює – 0,71 метра, то довжина павільйону трохи більша 25 метрів. Фірмі “Мірограф” павільйон виявився достатнім для постанови шерегу картин.

Для свого часу картини фірми “Мірограф” мали великий успіх, особливо, в містечках України, Білорусі, Литви і Польщі. Неґативи деяких фільмів були навіть придбані іноземними кіноконторами.

Біля свого павільйону Ґросман побудував дерев’яний двоповерховий будинок для кінолабораторії, монтажних і службових приміщень.

Ґросманівський павільйон ми ще застали, але зруйнованим, перехнябленим і без жодної шибки. Довелося його зламати. Приміщення для лабораторії кардинально переобладнали, користувалися ними декілька років. Зараз будинок перебудували під готель для акторів, що приїздять на кіностудію.

Наводжу ці короткі відомості, що стосуються 1915-16 років, вважаємо, що для історії Української кінематографії вони мають якусь цікавість...

Корн казав:

– У Ґросмана на Французькому бульварі №16 була невеличка, а на тому ж Французькому бульварі, через дорогу, в числі 33 була велика кінофабрика купця Харитонова.

– Знаю. Була. І на харитоновській кінофабриці знімалися картини. Згадаємо хоча б деякі: “У каміна”, “Забудь про камін”, “Циганка Аза”, “Міс Мері”, “Княжна Тараканова”. У Харитонова в Одесі фільмувалися найкращі тоді російські кіноактори і актриси. Славнозвісна Віра Холодна.

Корн запитував: чому ж ми не можемо, радянські кінопрацівники?..

Дозвольте ще раз дещо відволіктися.

Багато років за спільною працею знаю кінорежисера Олександра Юхимовича Розумного. Знаю ж бо знаю, але не все і не головне, що стосується нашої оповіді.

Мені відомо, що в його творчому активі чимало ним поставлених художніх фільмів, що вони десятиріччями не полишають екранів. Їхній успіх був загальним.

Знаю його так само близько, як людину й друга. Хочу зараз розповісти про нього те, що має безпосередній стосунок до цієї повісти.

З ім’ям Олександра Юхимовича пов’язана спроба постанови картини 1914 року в Одесі під назвою – “Одеські катакомби”.

На постанову цієї картини Олександр Розумний був запрошений Ґросманом Мироном Йосиповичем.

Розумним був написаний сценарій і для майбутньої постанови він провів усю підготовчу роботу. Відібрав виконавців зі складу трупи місцевого драматичного театру.

Фільмуванню картини завадив початок Першої імперіалістичної війни.

Як бачимо, ще 1914 року в Одесі передбачалося виробництво художніх кінокартин.

У червні-липні 1917 року Олександром Розумним, що приїхав з Москви до Одеси, була зафільмована картина “Життя та смерть лейтенанта Шмідта”.

У головних ролях знімалися: лейтенант Шмідт – Лєнський. Дружина Шмідта – Суботіна, роль адвоката на суді, присяжного повіреного Зарудного грав Леонід Утьосов.

Декорації були споруджені в заскленому зимовому саду відомого Воронцовського палацу на Миколаївському бульварі, звідки відкривався чудовий вид на водні обшири Чорного моря.

Картина вийшла на всі екрани Росії...

...У “павзах”, коли в 1918–1919 роках в Одесі влада змінювала владу, за завданням Військового комісаріату України знімалися короткометражки. Начподив 41 Рухимович написав сценарій “Два світи” і по ньому режисером Арбатовим була поставлена картина. Доля цих картин була одна – глядачі їх не бачили. Не знали.

Знімали переважно “на натурі”. Нескладно, невеликі декорації зводилися в гросманівському павільйоні.

Нехай короткі аґітки, але все ж в Одесі фільмування відбувалося. Справді, знімали.

Хто ж сказав, що і ми не зможемо? Хто?

Чому ми не в змозі зробити те, що в Одесі вже було зроблено?

Чому, запитали ми наших працівників.

– Ґросманівського павільйону більше не існує, – казав наш фахівець з прокату Володимир Іванович Карповський, – та й він жодної тепер цінности не мав. У Харітонова Дмитра Івановича кінофабрика була велика, пристойно обладнана і пристосована для знімання великих картин. Вона зруйнована, коли й хто спроможний її відновити? Майно розкрадене до цурки. І думати ні до чого.

– Думати, товариші, треба. А що скаже Ісідор Михайлович?

– Що думає Ісідор Михайлович? Він собі нічого не думає. Що я знаю? Одне я знаю – “Таємниця липневої ночі” таки гарна картина, великий дає прибуток, і дай бог більше таких картин. Живемо ми собі потроху, не зурочити б. Навіщо зі здоровою головою лізти до пекла. Хіба начальство сказало – робіть кінофабрику? Ніхто не сказав.

На той час, коли на порядок денний було винесене питання про кінофабрику, наш штат дещо розширився. Губком спрямував до нас двох товаришів – Зайцева і Фьодорова. Основна їхня робота – контроль за працею колективу з прокату картин і за кінотеатрами, що здані до оренди. Діяльність вельми відповідальна й украй потрібна.

Різко проти фабрики виступив Зайцев.

– Нам воювати, можливо, незабаром треба буде, а ви – робити кінофабрику. Де будувати, навіщо будувати? Кому це потрібно? Казки всілякі понавигадували і всі нам на шиї понавішуєте важкі каменюки. Як би нам не втонути!

– Я цілком за будівництво кінофабрики, – заявив Фьодоров. – Невдовзі нас знудить від таємниць липневих ночей. Чи багато ми зможемо робити картин, не знаю! Починати необхідно...

Не могли ми собі уявити, що справді несамовита мрія гарячих, нестримних наших голів призведе врешті-решт до Одеської кіностудії в її сучасному вигляді, і що через сорок з лишком років син Фьодорова, Вілен Олександрович, стане її директором.

Дійсно. Фьодоров, син Фьодорова, був директором кіностудії за 1963–1966 років...

Серйозні заперечення, і їх варто було взяти до уваги, Володимира Івановича:

– Навіщо нам поспішати з кінофабрикою? У нас іще достатньо справ і без неї. Почекаємо років два-три, відтак видно буде. Колишня ханжонковська фабрика в Москві на Житній вулиці мертва. Припускаю, можливо, збудувати нам дещо вдасться, а далі? Курей та свиней там розводити? У нас ані плівки, ані хімікалії, ані обладнання, а знімальна й освітлювальна апаратура, ну ж, га люде? Хто працюватиме? Кінорежисери та оператори на біржі праці поки не зареєстровані... хочете знати мою думку? Рішуче застерігаю від такого неправильного кроку. В Одесі мене навчили деяким корисним словам. Одне з них слово “цурис” – щось більше за “горе”. Чудове слово, придатне на різні випадки життя. Не будемо на собі тягнути цурису.

– Коли буде фабрика, – сказав Корн, – до нас на вогник люди з’являться. А від цурису жодна людина не ґарантована.

– І я так думаю, Володимире Івановичу, обладнання й апаратуру, сподіваюся, дістанемо...

Мало ми тоді знали, не розуміли, яку неймовірно величезну брилу льоду, цілий айсберґ збираємося звалити на Обласне управління. Наше глибоке невігластво в будівництві, молода нетерпеливість деяких наших працівників і привели до великої мети – Одеської кіностудії.

Дуже важко нам буде, це розумів не лише Володимир Іванович Карповський, але відступати? Ні.

Так, відновлювати колишню харитоновську кінофабрику, будувати.

І нагло... сакраментальне “нагло”. Яке порою лихо несе з собою це слово.

Однієї погожої днини, а може, день і не особливо був погожим, хоча одеське невгамовне сонце грало й на морі і на бульварах, удень до Управління з’явився оспалий, сивуватий чоловік.

(...)

...Незнайомий відвідувач з каламутними очима. Зайшов, не привітався, поклав на стіл мандат. Ми дізналися, на машинці надруковано, заступник голови Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ), товариш на ім’я Домбровський.

Вперше відвідало велике вуфківське начальство. До чого б це? (До того часу жодного в нас зв’язку з ними не було).

– Сідайте, будь ласка!

Домбровський одразу мене ошелешив. З місця взяв, який тільки можна, різкий, високий тон.

Не сів, стоячи:

– Ти що тут? Анархію розводиш? Сваволиш? Царком зробився?.. Нічого над собою не визнаєш? Нам донесли – кінотеатри віддав приватним підприємцям, розтринькав державне майно, прокат віддав спекулянтам... почав робити якісь ліхтарики... Хто тобі дозволив? У кого ти запитував? Ламаєш нам усі плани! Порушуєш радянські закони.

Голос глухуватий, але гучний.

Спочатку розгубився, з язиком трапилося щось лихе, він зненацька розпухнув, почало трусити.

Ошелешив мене Домбровський. Відразу. Сильно.

– Вибачте, не розумію, які ми порушили закони? І які ми плани ламаємо?

До речі, оцими нашими “ліхтариками”, він, очевидно, мав на увазі наше виробництво проекційних апаратів, “ліхтариками” частково забезпечувалася вся кінотеатральна мережа України. Але це вже було пізніше.

Крики, лайка Домбровського збурили наш невеличкий колектив. Співробітники кинулися до нас у кабінет.

– Печатка яка є в тебе?

– Є!

– Давай її сюди!

Буває ж таке. Не розумію, як і чому могло трапитися, але вимагання печатки, смішне, безглузде, мене розсмішило й повернуло до тями.

– На жаль, печатку віддати вам не зможу, вона в секретаря, не дасть її ні мені, ні вам. Він теж анархіст.

Аж позеленів Домбровський:

– Як ти смієш? Я заступник голови... швидко печатку! Негайно!

До нашого письмового столу тихо підібрався наш старший механік Веретильний і прошепотів:

– Я йому зараз в око дам!

– Поки що не треба! Потім побачимо!

За років громадянської війни як тільки, то хапався за револьвера. Але з Домбровським намагався держати себе спокійно, в руках і навіть підкреслено ввічливо сказав:

– Товаришу Домбровський, вам нададуть номер у найкращому готелі міста, в “Лондонському”, відпочинете з дороги, побалакаємо.

– Чого я там буду з тобою розмовляти! Завтра з Харкова приїздить Козьмін, здаси йому справи і котися... до бісової матері! Нагосподарювався, виключаємо з партії.

Тут мене, як кажуть, прорвало... Я підхопився:

– Ти, бовдуре, припини грубити, а то я зараз із твого писка відбивну зроблю котлету!

– Як це... котлету, – відсахнувся від столу Домбровський.

– Отак просто! Котлету! Не ти мене призначав, знімати руки короткі... виключати з партії? Дурень ти, зрозумів! А якщо ти член партії, підемо до Губкому, там розберемося.

Розмова в Губкомі відбулася коротка, швидко скінчилася. Викликав голова одну співробітницю:

– За нашою бронею візьми квитка до Харкова і особисто простеж, щоб цей товариш сьогодні ж залишив місто.

Приїхав Домбровський. Поїхав Домбровський. Тільки тютюновим димом насмердів. Більш Одеса його не бачила.

Вважали за потрібне в нашій повісті розповісти про приїзд Домбровського, адже він міг справді велике лихо принести управлінню.

Приблизно через місяць завітав до нас сам голова ВУФКУ – Василь Васильович Прокоф’єв.

З дня його приїзду, потім протягом шерегу років ми зберігали з ним глибоко дружні стосунки. 1923 року він був відкликаний і направлений на роботу за фахом – інженер з міського транспорту. В Москві, до його трагічної загибелі в автомобільній катастрофі, він працював заступником голови Комітету з трудових резервів при Кабінетові Міністрів СРСР.

З Прокоф’євим розмови в нас пішли зовсім іншого штибу. Людина з вищою технічною освітою, дуже культурна першого ж дня по приїздові завоював серця всіх наших співробітників і ще більше співробітниць. Поїздив по наших кінотеатрах, дав низку порад з їхньої експлуатації, наказав у деяких прибрати два перші ряди стільців, а то, він казав, – глядачі тицяються носами в екран. Особливе захоплення в нього викликали наші механічні майстерні. На час його приїзду там працювало близько ста чоловік. У майстернях він пробув увесь робочий день, години дві простояв за токарним станком, майстерно виточив декілька складних деталей.

Оглядав нашу фотофабрику і перемонтажні кімнати.

– Чотири в нас у ВУФКУ обласних управління, – казав Василь Васильович Прокоф’єв, – крім вашого, три повністю на утриманні держави. В Харкові два першокласні кінотеатри, навряд чи в нашій країні ще такі знайдуться – “Олімпія” і “Модерн”, в Одесі ви про такі й мріяти не можете. Глядачів у Харкові сила-силенна, а ледь вистачає зарплатні їхнім співробітникам. У Києві кращий в Україні кінотеатр, колишній Шанцера, так його і зараз називають, але й там самі збитки. Але ж колись Шанцер був відомий у Києві як капіталіст.

Не розумію, чому так недоладно виходить. Бачив ваш банківський рахунок, ви великі багачі.

ВУФКУ зі своїми відділеннями, крім вас, існує за рахунок Наркомпросу України. Хотілося б запитати товариша Розенбліта, що він думає з цього приводу?

– Я думаю, що мати гарний банківський рахунок, повірте слову, справа проста, – спокійно тихо відповідав Ісідор Михайлович, – мій покійний папаша казав – у кожній справі треба мати хорошу голову. Не скажу, що всі адміністратори в кінотеатрах шахраї, або, припустімо, крадії, за такі слова можу без волосся залишитися, його в мене й так мало. Як ми вчинили з нашими вбогими кінотеатрами, вам відомо, ось так і ви починайте. Хоча, сказав Саул Левін, безумовно, правильний товариш, він сказав, – Розенбліт, ви не знаєтеся на політграмоті, але зі своєї хедерної грамоти твердо запам’ятав, що в кожному господарстві найважливіше – тямовитий господар. Шановний товаришу, Васілій Васільєвичу, вибачте за відвертість і простіть старика, у вас нічого не вийде. Чому? Бо багатьом з ваших людей це буде невигідно, і вони вам вигадають стільки політграмоти, що закриють вам очі й вуха.

– Наші кінотеатри ми здали лише тимчасово, це себе виправдовує, – зазначив я. Закінчиться рік і ми їх візьмемо до своїх рук, можливо, інші Обласні управління такого, як у нас, не потребують.

(...)

Пробув у нас Прокоф’єв днів десять.

“Анархічні наші дії” він цілковито підтримав, оформив наказом. Оголосив подяку Розенбліту, Карповському, начальнику механічних майстерень Гудику і фотографу Білоцерківському.

(...)

Наші думки про кінофабрику ми від голови приховали, міг їх сприйняти як пусте і, мабуть, глупе вихваляння.

Багато чого, що зробило Обласне управління, навіть механічні майстерні, здавалося нам справжньою дурницею порівняно з основним, найважливішим – кінофабрикою.

Пустир замість колишньої харитоновської фабрики. На пустищі суцільне звалище. І нічого більше. Прийшла весна 1922 року. Одеська неповторна весна. Вирішили провести рекоґносцирування. Вивчити місцевість, можливі умовини попереднього бою – перший обов’язок командирів.

(...)

Декілька років тому тут вирували життя й пристрасти. Зараз мертвечина, живий тільки минулорічний бур’ян.

Нічим не огороджене пустище біля самого берега Чорного моря. Громадський туалет для всього населення околиць. Углибині бовваніють руїни колишнього двоповерхового будинку, всім вітрам і негодам відкриті.

Все, що можна було зруйнувати, зламати, зіпсувати, забрати, було зроблено. Жодного не залишили скла в колишньому величезному скляному павільйоні. Від даху й сліду не залишили. Підлоги розібрані й дошки розкрадені.

Могила. Похмуро.

Перші наші відвідини завідувача Губфінвідділу Барановського.

– Якого дідька, скажи, будь ласка, знадобилася тобі кінофабрика? Турбот не вистачає, можу позичити, в мене їх великий надлишок.

Заходив до Бориса Стаха, мого друга, зав. аґітпропу Губкому.

– Спробуй, може і вийде. Коли що, зазирай.

Наступний візит до... губернського прокурора. Тільки недавно був введений цей інститут замість комісарів юстиції. Навіщо, чому прокурор? Зараз не згадаю, що спонукало йти до нього. Інтуїція?

Знав я його давно з громадянської війни і любив за дотепність, жарти й анекдоти. Пам’ятаю я його, а прізвище начисто забув.

– Дрібниці! Теж мені важлива справа! Побудувати кінофабрику, які страждання господні. Збудуємо, якщо треба, про що мова!

– Ти що це? Серйозно?

– Основне призначення прокурора на сій землі казати тільки серйозно, на тому світі жартуватимемо.

Нехай жарт, нехай що завгодно, але така вражаюча скорохвацькість мене ошелешила.

– Чого засумував? Робітники, кажеш? Пусте, нема про що голові боліти. В один момент. Знаєш, скільки злочинців у нашій тюрмі? Майстри на всі руки. Гори зрушать.

– А на біржі праці?

– Будівельників? Теж вигадав. (…) Робітників дамо тобі.

– Де й звідки ліс візьмемо? Губернія лиса, не беручи до уваги парк на Хаджибеївському лимані. Ліс, залізо, скло? Бо основний павільйон весь у склі. Каміння, цегла, труби, цемент, фарби, яких лише матеріалів не знадобиться. Де все це викапаємо?

– Ліс – невелике діло, – каже прокурор. – У місті чимало напівзруйнованих солдатських казарм. Розберемо залюбки, поки населення не рознесло на опалення. Хто нам не дасть? От скло, це дійсно. Багато, кажеш, його треба?.. Почекай, пошукаємо в спекулянтів на Старо-Різничній... зараз подзвонимо в карний розшук Кобозєву. А каміння? Вся Одеса на камінні.

Найважливіша зустріч, основна, засновницька звичайно, в Губвиконкомі. Не знаю, чи допоможуть матеріалами, дозвіл на будівництво від нього залежить. Іншими словами, там усе має бути вирішено.

Спершу зайшли до голови виконкому Рекісу. Красивий юнак у студентському кашкеті.

В тридцяті роки Рекіс, Наркомфін України.

Рекіса особливо переконувати не довелося, надхненних слів не знадобилося. Разом пішли до Петровського, заступника голови. У нього вже розмови провадилися більш докладні, дискусійні. Гарячі й переконливі.

– Добре, будь ласка, заперечувати не буду, як скаже Васілій Кузьмич. Він зараз у себе.

Петровський Данило Іванович сказав таке:

– Хай поможе вам мати божа, жінки все на світі можуть.

Трохи уваги відведемо голові на той час Одеського Губвиконкому Авєріну Васілію Кузьмичу. Про роль його в повісті ще попереду. Не знаю достеменно, чув, що він з колишніх кронштадських матросів. Широкоплечий, з великим м’ясистим лицем, низько посадженою головою – отаким він мені пам’ятається. Найвпливовіша та найавторитетніша була в губернії людина і не лише за посадою, яку обіймала. З промовами не виступав, хоча багато тоді мітинґували. Зовні суворий, грубуватий, на язик нестримний. З його ім’ям пов’язані великі роботи з відновлення міста після громадянської війни.

Василь Кузьмич, гроза губернії, відразу й зло відрубав:

– Що за нісенітниці верзеш? Тільки цього нам не вистачало. Всім ми тут багаті, однієї кінофабрики не вистачає.

– Але...

– Ну що але? Для чого вона місту?

– Василю Кузьмичу, – втрутився Петровський, – культура ж бо яка!

– Поліз із своєю культурою, ну її до... голод, тиф, а йому зараз культуру! Хліб потрібен, мило, а йому культура...

І до Рекіса:

– Може, вона й тобі стала потрібною?

– Достеменно так, Василю Кузьмичу!

– Аґітував, дияволе... – і ще щось додав Авєрін... – Влаштую тобі таку аґітацію, прізвище своє забудеш.

Рекіс, людина дуже ввічлива, делікатна, тихо сказав:

– Василю Кузьмичу! В Одесі існувала єдина в Україні кінофабрика. Вона відома була не лише в Росії, але й за кордоном. Білі її зруйнували. Фабрику можна відновити. На ній знімали картини за участи знаменитої Віри Холодної.

– Чув про Віру Холодну, б... вона.

– Неправильно! – Рекіс почервонів, як кажуть, по самі вуха. – Віра Холодна дружина свого чоловіка. Її народ любив. Чудова акторка.

– Що потрібно від мене? Гроші? Ані копійки не дам!

– Грошей не треба.

– Запахом одеських акацій будуватимеш?

– Губернський прокурор обіцяв допомогти робочою силою.

– Вір цьому йолопу! Наобіцяє...

Ще певні розмови, питання, відповіді й Василь Кузьмич трохи відтанув:

– Будуйте, робіть радянську Віру Холодну, а ти, Даниле Івановичу, дечим допоможи. Підкинь їм чогось.

Прокурор виявився далеко не “йолопом”. Людина з гумором, надійна, ділова.

Найперше вирішили оточити з боку Французького бульвару величезну територію майбутньої фабрики. Камінням, справді, Одеса не обділена. І цемент знайшовся. Допоміг Данило Іванович Петровський. Кобозєв, начальник Губрозшуку, дістав скла більш, ніж треба було, не в спекулянтів, а в одному з пакгавзів Одеського порту.

Грошей для роботи вистачало.

У Люстдорфі, невеликому дачному містечку під Одесою, знайшлися залізні ґрати. У давні часи там збиралися спорудити костел. Ґрат вистачило для всієї огорожі вздовж бульвару. Будівельники чергували ґрати з відтинькованими стовпами, що складені з каміння.

Може комусь видатися смішним, але перед тим, як узятися за основний павільйон, маючи достатньо скла, побудували оранжерею для квіткової розсади. Запросили досвідченого садівника з курорту Аркадії. Опріч багато чого іншого, він посадив різні сорти троянд.

(У подальші роки, я вже працював у Москві, оранжерею переобладнали на переглядову залу).

Не обдурив губернський прокурор.

З дня в день, за будь-якої погоди, тюремні наглядачі приводили 100-120 ув’язнених злочинців. Працювали з ранку до вечора без усілякого спонукання. За працю платили. Їжу готували на місці. Чи міг хтось втекти? Безумовно. Жодної втечі за два роки. Працювали й свобідні майстри. Більшість з них залишилися згодом на фабриці.

Пригадую. На кінофабриці вже фільмували, з’явився одного разу один з колишніх ув’язнених разом із дружиною кравчинею. Зарахували обох.

Всіма справами на будівельному майданчикові керували художник Суворов Іван Арістархович та інженер Корн, невтомний, всюдисущий.

Будівництво й відновлювальні роботи не котилися гладкими, гарно змащеними рейками. Навпаки. Різного роду та “якости” непогодження, псування нервів, чого тільки не випало Обласному управлінню. Натерпілися багато і від багатьох. Ґрунтовно. За щучим загадом ніщо до нас не з’являлося. Кожного дня свої неприємності, не такі, як учора і не схожі на ті, що чекали на нас завтра.

З роками хвилювання пішли, забулися, стерлися, від них нічого не залишилося. Тепер, при згадці про той час, на душі одна радість.

(Закінчення спогадів друкуватиметься в літньому (18) числі часопису)

**

KINO-KOЛО_№18

 

СЮЖЕТИ

спогади

 

Тут ми закінчуємо друкувати* (з незначними скороченнями) спогади першого директора Одеської кіностудії (кінофабрики) Михайла Капчинського (1889 – 1981). Перед нами постають часи розбудови української кінематографії 1920- років, що були пов’язані з функціонуванням Всеукраїнського кінофотоуправління (ВУФКУ).

 

* Перша частина мемурної повісти Михайла Капчинського “Біля Чорного моря” була видрукувана у цьогорічному весняному (17) числі KINO-KOЛА.

Михайло Капчинський

Біля Чорного моря

Повість присвячую друзям,

першовідкривачам Одеської кінофабрики

Деякі історики, кажучи про Одеську кінофабрику, маємо на увазі А. А. Аренберґа, провідного одеського журналіста, пишуть: “Відновлювальний період закінчився 1922 року і того ж року були запущені до виробництва художні фільми “Магнітова аномалія”, “Потік”, “Остап Бандура”. І далі: “Керівником підприємства був призначений М. Я. Капчинський...”

Мова тут не про окремі похибки, не в цьому суть, важливо, що пропущені перші дві постанови кінофабрики – “Від темряви до світла” і “Голод і боротьба з ним”. Про них згадати – дуже важливо. З них кінофабрика почала своє життя.

Аренберґом побіжно сказано – “період закінчився 1922 року”. Перед тим, як закінчитися, він, “період”, мав би розпочатися.

Цілком обов’язково початися.

І почався він, “період”, 1921 року. (...)

Лабораторію обладнали новими баками для проявлення, виготовили рами для намотування плівки. Зробили великі барабани, що крутяться, для повітряного сушіння неґативів і позитиву.

Для того, щоб мати хоч трохи постійного струму, тобто для рівномірнішого освітлення декорації, побудували будинок для умформерної підстанції. В Москві закупили й встановили трансформатори і до них необхідне обладнання.

Легко казати, писати – умформерна підстанція, але за тих часів... Нині, мені здається, легше спорудити велику теплову електростанцію, ніж тоді підстанцію на 150 кіловат.

Скляний основний павільйон у центральній будівлі займав увесь горішній другий поверх, на нижньому розташувалися цехи.

(...)

Примітна пам’ятка відновленої території – фабричні ворота з усім довколишнім ансамблем. Ворота високі, залізні, з візерунками й бетонованими кулями, з левами, з об’ємними мистецьки виконаними ліхтарями, що в них багатокіловатні лампи. Ворота з ліхтарями з їхнім потужним світлом прикрашали Французький бульвар. Їхнє світло було далеко помітне.

(...)

Камінна огорожа, що чергувалася із залізними ґратами, ворота з їхніми ліхтарями збереглися у первісному виглядові, вони й донині непорушно стоять на місці, де були встановлені близько п’ятдесяти років тому.

З обладнанням попервах переживали важкі дні. Певну поміч нам надавали деякі міські заклади. Директор Куяльницького лиману Данішевський запропонував нам шістдесят стільців. Ми могли обставити переглядову залу при лабораторії.

Кінофабрика стала дихати, жити.

(...)

1922 року взявся до постанови фільмів один з найвідоміших кінорежисерів, що приїхав з Ялти, Чардинін Петро Іванович.

З 1923 року зарахований був відомий майстер-режисер і актор – Гардін Володимир Ростиславович.

Того ж року прийшов театральний режисер – Ліндін Аксель Францевич.

Запросили ми й знаного українського режисера – Леся Курбаса та його асистента Олександра Перегуду, котрий згодом почав робити самостійні постанови.

Зарахували до штату двох художників – Уткіна Олексія Олександровича та Ковриґіна Василя Івановича.

Важче було з кінооператорами. Їх не вистачало. Стало значно легше, коли зарахували на працю чудового фахівця, висококваліфікованого оператора Завєлєва Бориса Ісаковича. В нього виявився й власний знімальний апарат найновішої тоді системи – Дебрі.

З Москви до нас перейшли досвідчені майстри-оператори Славинський Євген Осипович і Форестьє Луї Петрович.

Декілька знімальних апаратів ми закупили в Москві за сприяння кінорежисера Олександра Юхимовича Розумного.

Ми вже могли протриматися до отримання нових французьких апаратів з дуже цінною оптикою.

Штатний акторський склад зібрався, на нашу думку, вдалий. Актриси – Дар’я (Діна) Зєркалова, Ольга Бистрицька, Бела Білецька. Актори – Салтиков, Капралов, Таланов, Панов, Фреліх.

На окремі ролі часто запрошувалися актори Одеського драматичного театру – Собольщіков-Самарін, Гарін, Ценін, Висоцький, Чернієвський.

З масовками справи складалися цілком добре. Одесити й понад усе одеситки з великим бажанням відгукувалися на запрошення фабрики. Важче було з акторами на епізодичні ролі.

Провідні наші творчі працівники наголосили на невідкладному питанні – учасників фільмувань треба готувати. Виробництво зростає, треба вчити людей.

Вирішено було взятися до влаштування кінокурсів. Ми їх запроваджували на два роки.

Ідея кінокурсів вихлюпнулася ширше, більше, ніж передбачали, планували. Мали на увазі обмежитися прийманням 35-40 осіб. Лише. Але вийшло зовсім інакше. Бували години та дні, коли ми проклинали це починання. Щось дике, незрозуміле відбувалося довкола вступних випробувань. Були змушені відключити телефони хатні, службові. Вривалися до кабінетів, стояли коло будинків, де жили наші співробітники. Запланована кількість у 35-40 курсантів сягнула до 100.

(...)

Курси розташовувалися в залах Великого Московського готелю. Очолював курси Борис Якович Лоренцо, популярний в Одесі театральний діяч, режисер і критик. Заняття провадили викладачі й професори драмфакультету місцевої консерваторії. Час од часу лекції і практичні заняття проводили Чардинін, Гардін, Лундін.

(...)

Група так званих “епізодників” визначилася після місяців шести від початку занять.

Клара Бродська, що скінчила курси на Одеській кінофабриці, знімалася в двох картинах турецького кінорежисера Мухсін-бея: “Таміла” і в головній жіночій ролі – картині “Спартак”. Оксана Підлісна фільмувалася в головних ролях у картинах “Кафе Фанконі”, “Біла смерть”, “Вітер” (роль отаманші Лєльки). Пригадую захоплену про неї рецензію у французькій газеті “Котідьєн”. Підлісна знімалася в картинах – “Шлях у Дамаск”, “Красуня Харита”, “На повороті”.

Заноза (Анґаров) чимало років працював режисером на Московській кіностудії науково-популярних фільмів.

Успіх курсів надихнув на організацію кінотехнікуму на загальних державних засадах. Першим його директором призначили профспілкового працівника Дєнісова.

Вихованці Одеського кінотехнікуму – Бучушкану, Дальський, Григорович, Калмиков, Литвак, Снєжинська працювали режисерами на Одеській кінофабриці, частина з них перейшла згодом на Київську. Технікум дав і кінооператорів. Можу згадати тільки двох – Мартиненка і Рилло.

Не всіх назвав. Багато хто в пам’яті не лишився.

(...)

На зміну кінокурсам прийшов кінотехнікум, його змінив Київський кіноінститут. Ось так і почався корисний ланцюжок.

Інститут у Києві випустив велику групу кінооператорів, що їх найбільше потребували українські кінофабрики. Назвемо тих, що закінчили заклад найуспішніше: Алєксандров, Балухтін, Горбенко, Єкельчик, Кульчицький, Лаврик, Окулич, Панкратьєв, Топчій, Фєдотов, Тимченко, Шеккер.

Роботи багатьох з них дістали всесоюзне визнання.

Найгостріша проблема з першого дня існування Одеської кінофабрики – плівка.

Плівку ми бачили лише вві сні.

Спробу допомогти нам здійснив професор-хімік Одеського університету – Кіріллов Анємподіст Алпіфідорович.

Ми його згадуємо з величезною повагою й удячністю.

Професор сконструював нескладний пристрій і змиту плівку з окремих, розрізнених частин картин заливав новим емульсійним шаром. Працював професор з однією своєю асистенткою. Звідки вона брала матеріали і як виготовляла емульсію, згадати не можу.

Неґативна плівка виявилася цілком якісною, її чутливість була, як кажуть, на рівні, але віддрукований з неї позитив місцями “дихав”.

І така плівка була для нас дорогоцінною й потрібною.

Професор Кіріллов і його асистентка від будь-якої платні відмовлялися, хоча часу й праці витрачали чимало.

На цій плівці ми зняли дві картини. Вперше вона була випробувана при фільмуванні Жовтневого параду на Куликовому полі. Під час демонстрації вдалося зняти декілька планів Алєксандри Міхайловни Коллонтай. Вона стояла у відкритому авті з командиром Дибенком…

На третій день надрукували одну копію цієї хроніки й увечері возили її з одного до іншого кінотеатру.

Довго отаке виробництво кіноплівки тривати не могло. Закінчилися будь-які запаси окремих частин чистого позитива. Старі картини з подряпаною основою для заливання були цілковито непридатні.

Становище розпачливе. Ні, ще гірше. Як далі працюватимемо? На неґативну й позитивну плівку жодної надії. Люди ходили похмурі, злі, одне на одного соромилися подивитися.

І… Які найчудовіші події інколи можуть відбутися після “і”? І вони відбулися.

Телефонний дзвінок заступника завідувача Губзовнішторгу Алексєєва:

– Можеш до нас заїхати?

Заїхати, сказано було гучно. Куди там їхати, до зовнішторгу від нас іти п’ять хвилин.

Читаю. Телеграма, перекладена з італійської, за підписом – Робіте. Запитує, чи може приїхати для перемовин із закупівлі в нього картин, плівки, хімікаліїв.

– Як ти гадаєш?

– Що думати? Негайно викликай!

Телеграму нюхаю, обмацую, дивлюся на зворотний бік. Дійсно – справжня з натуральної Італії. Сумніву немає. В перекладеній телеграмі Робіте – голова фірми “Чинес”.

Тижні через два нова телеграма – першим пароплавом прибуває сеньйор Робіте.

(...)

Настав, нарешті, день, його можна назвати для Одеської кінофабрики визначним, якщо не історичним...

(...)

Товар наявний, на місці, в пакгавзі Одеського порту. Завиграшки – одеські биндюжники для перевезення до місця, куди вкажемо.

Які будуть умови?

Синьйор Робіте популярно нам пояснив – ніякої готівки у валюті. Жодної ліри, жодного доляра. З прокату привезених картин “Чинес” і він, його представник, отримують шістдесят відсотків. Контроль їм не потрібен, синьйор і його фірма цілковито довіряють радянському урядові. Виходячи з потреби, “Чинес” висилатиме потрібні товари для кіновиробництва.

Неґативна й позитивна плівка фабрики “Феранія”. Хімікалії – метол, гідрохінон, сульфіт, поташ, гіпосульфіт знаходяться в порту до наших послуг. Оплата за цінами світового ринку в радянських грошових знаках.

Правда, казка?

(...)

Назви всіх італійських картин пригадати не можу, їх було багато. Дві з них забути неможливо, “Чорна скринька” і “Сінабар”. Картини багатосерійні. Глядачі брали в облогу, продиралися до кінотеатрів.

Картини “Камо грядеші”, “Мессаліна”, “Кабірія”, “Останні дні Помпеї” були для нас одкровенням.

Глядачі залюблені були в акторок – Ліну Кавальєрі та Франческо Бертіні.

Крім великих художніх картин, ми отримали й короткометражні комічні. Їх демонстрували перед великою програмою на кожному сеансові.

Італійські картини здійснили справжнє збурення в кінотеатрах і зробили Одеське обласне управління крезом.

Ми отримали можливість ліквідувати орендаторів і колектив з прокату. Все це стало зайвим, непотрібним.

(...)

Лабораторія першокласними хімікаліями забезпечена повністю, плівки достатньо, можна переходити до наступного класу.

Здійматися вище.

Не треба думати, що ручку знімального апарату Дробін Григорій Іванович, єдиний попервах наш оператор, почав крутити тільки після прибуття до Одеси синьйора Робіте. Ні. Знімали й до того. На кірілловській плівці. Ми про неї розповідали.

Тільки, тільки початок. Перше кохання. Перше наше фільмування. Згадати про нього і смішно, і сумно, а може, й радісно.

Викликали до Губкому. В голови вже перебував завгубнаросвітою Потьомкін Володимир Петрович. (...)

До Одеського порту після всіх років громадянської війни та інтервенції прибув перший вантажний іноземний пароплав...

(...)

Пароплав прибув з Італії з вантажем кукурудзи для тих, хто голодував у Поволжі.

Потьомкін мав виступити на італійцеві з доповіддю, ми – зняти торжество й показати в усіх кінотеатрах.

Ось таке надійшло партійне доручення.

Що на практиці це могло означати, усвідомити тоді собі не міг. Жодної для цього можливости не було.

Жодної.

– Дивись, – було мені сказано, – питання політичне, стеж за своїми людьми, щоби без усіляких там...

То не жарт – питання політичне, і я помчав до майбутньої кінофабрики, де через дорогу стояв невеличкий будинок (Французький бульвар, 16) з нашими кіномешканцями Дробіним, Чепаті і Шеманським.

Транспорт? Нема його. З усіх справ – винятково пішки. Частенько з одного в інший кінець міста. Одне в місті авто – губвиконкомівський “Бенц”, у численних битвах пошарпаний. І все. Року через півтора вдалося нам дістати машину “Діксі”. Легкове авто надзвичайної потужности. І витривалости. Про таку марку з тих далеких років не доводилося нам і чути. Незадовго до купівлі нами авта придбали ми транспорт на ґумовій ході в одну кінську силу з візником на ім’я Іван.

(...)

Пізня осінь 1921 року. Ми на пароплаві. Перейшло за південь. Вітер з моря злий, рвучкий. Палуба. Жовто світять лампочки від корабельної електростанції. Близько, за невидимим хвилерізом виє й скаженіє море.

Оратор промовляє. Яка доповідь! Люди, яка доповідь! Володимир Петрович найкращий ув Одесі доповідач з міжнародних справ і питань. Потьомкін упивається своїм оксамитовим баритоном, густим, чудовим голосом. Панська зовнішність. На голові його гостроверха будьонівка.

Дивлюся на матросів. Навіщо їм оця вистава? Адже ж жодного слова не розуміють російською.

Паморозь. Темрява. Три лампочки на палубі жовтим мерехтливим світлом ледве освітлюють самі себе.

Оратор промовляє, немовби перед ним хоч би декілька сотень слухає, а не десяток худих, змучених людей.

Дробін знімає.

– Чого ви бігаєте з місця на місце? – пошепки запитую Дробіна.

– Плівка давно закінчилася, – також тихо відповідає Дробін, – шістдесят метрів відкрутив.

– Як вона могла закінчитися?

Виявляється, що й плівка колись закінчується.

– Робіть вигляд, що фільмуєте. На нас дивиться Потьомкін.

Перший наочний урок, починаючи з того вечора, як знімальним апаратом інколи доводиться обманювати глядачів.

Крім жовтих, в ореолі, світлових точок на палубі нічого не видно. Темрява, що її називають кромішньою.

Ревіння моря ані на мить не вгаває.

Похнюплено й довго крокували ми з Дробіним довжелезною Рішельєвською вулицею. Місто темне, мертве й байдуже йому до двох у старих шинелях радянських кінопрацівників.

Григорій Іванович Дробін приязна людина, сумлінний працівник, майстер у кіні на всі руки, крокував і крокував, хоч і мовчав, але губи його щось шепотіли, очевидно, не зовсім ніжні слова на адресу різкого, колючого вітру, що він дряпав наші обличчя.

Мені додому зовсім близько, але не міг відпустити Дробіна одного зі знімальним апаратом в таку темряву й далечінь.

За тих тривожних днів і ночей я завжди був озброєний.

Зрозуміло й без моєї підказки, який міг вийти неґатив у темряві, фільмування під дощем зі снігом й на старій позитивній плівці.

Все ж... чи може людина не сподіватися? Бо жити ж стане неможливо.

В якомусь закапелку, що його давно пристосували Дробін і Чепаті, примостився проявний бачок. Лампочку кишенькового ліхтаря обгорнули червоним повоскованим папером, намотали плівку на раму й опустили до проявника.

Чекали хвилин 15-20. Чекали годину. Ще годину. Плівка залишалася білою як перше. Нічого. Жодної ознаки.

– Нехай полежить іще, – шепоче Чепаті.

– Нехай лежить, – похмуро погоджується Дробін.

– Може проявник заслабкий? – тихо зауважує Чепаті.

– А ти, бува, Павло, не слабкий?

– Слабкий, Гришо, слабкий. Чаю і то не пив сьогодні... Метолу ти скільки дав? Га? Отож. Потрібен метол і тоді піде.

– На той світ піде! А де я тобі метол візьму?..

Таким веселим діалогом і закінчилася перша наша зйомка.

Наш первісток народився мертвим. Але чи можемо його забути?

Ні, не можемо. Нехай збережеться в нашій пам’яті.

(...)

Можливо, пишу занадто докладно. Про дещо, либонь, варто було б промовчати, але, думаю, навіщо?

Чи є в цьому така пекуча потреба?

Нема такої потреби.

Знайдуться критики, скажуть – багато, коротше треба б.

Чи була потреба вести мову про розвиток кінотеатральної мережі не лише в Одесі, а й у трьох українських губерніях? Хіба це не є невіддільною частиною історії Української кінематографії?

Є.

На кошти й прибутки кінотеатрів була побудована й посильно обладнана Одеська кінофабрика.

Виробництво картин, повторюю, перших картин, цілком за рахунок кінотеатрів.

Жодного рубля, підкреслюю, жодного рубля, ми не взяли з державної кишені. Понад те, кінотеатри, що раніше перебували цілковито на утриманні держави, почали давати Губфінвідділу чималі кошти.

Кінотеатри.

Яким же чином розповісти про матеріальну базу, основу основ усієї нашої праці.

На які кошти були організовані майстерні з виробництва проекційних апаратів і кінопересувок для села. Майстерні, які стали початком великого Одеського заводу “КІНАП” з багатотисячним зараз колективом. Перший директор “КІНАПу”, а колишній начальник одного з цехів майстерень – Димітріаді.

Все це хіба дрібниці?

Гадаю, ні.

Нехай залишаються в повісті і кінотеатри, і все, про що вище розказане, і люди. Головне – люди. Їм випала щаслива доля – з великою користю попрацювати для Української кінематографії, що вона народилася.

(...)

Перші кроки. Нерішучі, повільні.

Про наше “документальне” фільмування на італійському пароплаві пізньої осени 1921 року ми вже розповіли. На екрані могли б показати цнотливу, чисту, позитивну плівку (кірілловської неґативної плівки ми ще не мали).

Наступна картина в нас вийшла.

Одна з багатьох виразок перших років Радянської держави – майже цілковита неписьменність і малоосвіченість більшости населення нашої країни.

Не пам’ятаю, в кого виникла думка про постанову картини на таку тему. Майбутній картині дали назву “Від темряви до світла”.

Неосвічений робітник переплутав налички на аптечних склянках і дав своєму синові якусь отруйну рідину. Хлопець в лікарні на межі загибелі. Лікар самовіддано бореться за життя дитини. Хлопчика врятували. Батько став розуміти, що його неписьменність могла погубити рідного сина. Робітник почав навчатися читанню й письму.

Апотеоз: несподівано для своїх товаришів по цеху під час обідньої перерви гучно читає в газеті виступ Лєніна. Цим епізодом закінчується картина.

Роль робітника зіграв Ніколай Салтиков. Зіграв чудово. У багатьох людей після перегляду картини були заплакані очі.

Надрукували п’ять копій. Картина демонструвалася по всій мережі Одеського обласного управління.

Трагічний сюжет, блискуча робота актора Салтикова забезпечили на той час успіх цьому двочастинному фільмові. Знімав оператор Дробін на кірілловській плівці.

Епізод, коли батько (Салтиков) бігає дуже стривожений лікарняним коридором і на “великому плані” лице його кам’яніє, в очах туга, жах, епізод вражав.

Хлопчик, його грав малолітній Вася Людвинський, син водія і сам згодом водій кінофабрики, Вася, лежачи на лікарняній койці, “одужуючи”, побачив батька, що входить, личко дитини просвітліло, простягнув ручки... дівчина, що перебувала тут і грала медичну сестру, не за роллю розридалася. Таким робом зіграли Салтиков і Вася Людвинський. Медсестра була ніякою не актрисою, а працівницею клініки, де відбувалося фільмування.

Окрім Салтикова, в картині – жодного актора. Роль лікаря “грав” відомий уже тоді лікар з очних хвороб Володимир Петрович Філатов. Грав стримано, спокійно, переконливо, зі знанням справи. У відповідь на питання стурбованого батька здійняв вгору руки – на все, мовляв, божа воля. Це була справжнісінька імпровізація, режисером не передбачена.

Крім нашого штатного актора Салтикова, за зйомки платити ще не навчилися.

Дивитися зараз цю картину було б зовсім неможливо. Цей примітив викликав би посмішку, якщо не сміх, не дивлячись на трагічну ситуацію. Тієї весни 1922 року неписьменних батьків і матерів було дуже багато, стрічка викликала в численних глядачів сердечний відгук.

“Від темряви до світла”, знята на початку двадцятих років, перша скромна картина на відновлюваній Одеській кінофабриці, перший мій сценарій і режисерський дебют.

Наступна картина.

(...)

Повнометражна картина кінофабрики і присвячена була темі боротьби з голодом. Зйомки натурні й павільйонні. Картина з акторами.

Для кінофабрики, яка щойно народжувалася, з незавершеним будівництвом, іспит більш, ніж серйозний.

Постановник картини режисер Микола Олександрович Салтиков. Оператор Григорій Іванович Дробін.

(...)

Усього три копії мали ми можливість віддрукувати з неґатива. Проглянули картину в кінотеатрах обласного управління десятки тисяч людей. Сценарій довелося мені написати.

(...)

В активі у нас дві картини. Певний досвід накопичувався.

За двома картинами постала третя.

Викликали до Губкому. В кабінеті голови (Сирцов Сергій Іванович) майже всі члени Бюра. Знав і пам’ятаю всіх до одного.

– П’ята річниця Жовтня, ти не забув, – першим до мене звернувся Авєрін.

– Така дата не забувається.

– Тут ось товариші думають, що треба було б якусь картину показати народу, – сказав голова Губкому, – і гарних узяти акторів. Як ти гадаєш? Нам повідомили, в тебе там майстри щодо різноманітних фокусів.

– Щодо фокусів майстрів у нас наразі нема.

– Добряче грубити навчився, а простим речам не навчився, – ущипливо сказав Авєрін.

– Зачекай, Василь Кузьмич, – відгукнувся голова Губкому. – Треба товаришу пояснити. Річниця велика. П’ять років крокуємо новим світом. К... це знає незгірше нас з тобою.

Розмови пішли про кінокартину, присвячену п’ятій річниці. Виникла навіть невеличка дискусія. Як кінофабриці відгукнутися до дня свята?

– Село... – коротко, тихо сказав завідувач Губліскому Богу.

Деякі члени Бюра його підтримали.

Чому здиблене, збурене село треба показати на такому урочистому святі, відразу второпати не зміг.

– Так... село! – поставив крапку Сирцов.

– Зрозуміло, – сказав я, – але до сьомого залишилося одинадцять днів, точніше – десять. Нічого не встигнемо.

– А чекав ти чого? Поки не підкажемо? – він, Авєрін.

– Демонстрацію зафільмуємо й нічого більше.

– Це саме собою! Василь Кузьмич нам казав, що ви там у себе правильну зробили картину. Чому нам не показали?

– Обов’язково покажемо.

– Вигадай кінокартину про село. Не вийде – голову знімати не станемо, – пообіцяв Сирцов...

На кінофабриці термінова нарада. Салтиков, Дробін, інженер Корн і начальник цеху постанов Трофімов. Докладно переказав, що і як.

– Ваш Авєрін велику нам свиню підкладає, знімали його дві години і вважає, що все вже знає, – репліка Дробіна.

– Зовні здається грубуватим товариш Авєрін, як працівник і людина – чудовий. Ви його, Григорію Івановичу, не знаєте.

– Що знімати? – запитав Салтиков.

– Я сказав – село!

– З акторами?

– Гадаю, що так.

– За десять днів?

– Обов’язково.

– Залишається – дев’ять.

– Начебто дев’ять.

– Я в цю гру не граю.

– Доведеться все-таки нам разом пограти.

– Сценарій є?

– Звідки? Ніякого нема сценарію.

Корн буркнув щось середнє поміж короткою лайкою і багатозначним – гм-м.

– Не розумію, – нервував Микола Олександрович Салтиков, – зніматимемо на господа бога?

– Навіщо на бога? В кошик! – докинув Дробін.

– Серйозні там сидять люди, чи ні?

– Цілком серйозні, Миколо Олександровичу, тому й картину робитимемо.

– Без сценарію?

– Без сценарію картина може не вийти, а втім, спробуємо без сценарію.

– Як за старих часів, за пісенником, так?

– За пісенником не вийде. Жодної нема ще такої пісні.

– Скажемо відверто, таж авантюра, а ти, Грицю (Дробін. – Авт.), як гадаєш?

– З’явиться сценарій, тоді й почну думати.

Чому вважаю потрібним навести цю розмову? Розмову мені пам’ятну, достеменну, слово в слово? Бо тверезо розмірковуючи, ані за дев’ять днів, ані за вісімнадцять, та ще й не маючи сценарію, ніякої картини не зробиш. Салтиков і Дробін чудово розуміли нікчемність затії. Кінопрацівники, що добре знали виробництво, готові були б зачепитися за найменшу можливість і зняти картину... але дев’ять днів! І без сценарію! Справу я знав не порівняно гірше за них і, очевидно, тому міг “пуститися берега”.

Стрибнути в воду, не знаючи глибини річки, погано плаваючи, маючи перед очима тільки протилежний, далекий берег, хіба це можливо?

Не застосовуватимемо аналізу, чому і як вдалося те, що воно вийти ніяк не повинно було.

Вийшло.

Нашвидкуруч написаний сценарій сторінок на 10–12 став основою для постанови картини. Достеменно не пригадую, але здається, сценарій протягом однієї ночі написав товариш на прізвище Рубінштейн. Написав зі знанням обстановки і умов на селі за тих бурхливих часів.

Подзвонив до Губкому. Познайомив зі сценарієм завідувача аґітпропом Бориса Стаха.

– Давай! – було тільки сказано.

Пішов на фабрику, дав сценарій Салтикову.

– Це як зветься?

– Миколо Олександровичу, обговорювати, критикувати зараз можливості не маємо. За ним зніматимемо.

– Рахуйте, – бурчав Салтиков, – два-три дні на добір акторів, їх чимало, шукати цей самий “Фордзон”, хай йому грець. Вечірні епізоди біля річки з бійкою, великі масовки в селі Білявка і найбожевільніше – побудувати на натурі великий сарай, вкрити його соломою. Сарай підпалити, щоби пожежа вийшла відповідна, справдешня, із загравою. Переорати межі. Проявлення неґатива, друк позитива, монтаж...Коли? Але ж знімати написи ми зможемо, коли картина буде вкінець змонтована... Так чи не так?

Салтиков і Дробін зафільмували картину точно за дев’ять днів. Ані на годину пізніше.

Як? Не так важливо. Зняли вельми пристойну картину в шести частинах.

Не помилка, шість частин. Близько 1800 метрів.

Довгобородого куркуля зіграв великоголовий з копицею сплутаного волосся, що воно трішки присипане борошном, постановник картини Салтиков.

Зіграв яскраво, талановито.

Поставтеся вибачливо до сюжетів і техніки кінозйомок того далекого часу.

Картину останнього разу бачили ми, знімальна група Київської кіностудії, через чотирнадцять років у місті, що він зараз має назву Донецьк.

Очам не повірив.

У центрі міста яскраво освітлений фасад кінотеатру. Рекламний щит. На ньому велика голова Салтикова з довгою бородою і виряченими очима.

В кінотеатрі демонструється наш “Потік”.

Так ми охрестили картину, перший досвід Одеської кінофабрики зі створення картини про село.

Сценарний заголовок був нудний, довгий: “Трактор переоре наше життя і свідомість”. (Таке я пригадую). Коли останньої ночі Салтиков закінчував монтаж, до досвіту з’явився “Потік”.

Увечері, восьмого Жовтня, в найбільшому одеському кінотеатрі “Художній”, контрольна копія стрічки була продемонстрована всій міській партійній організації і багатьом селянам з Білявки, де відбувалося фільмування.

Картина закінчилася цілком мажорно. Тракторист, чудовий плавець, без пригод дістався берега. Весела й пишна пожежа погашена (чергувала Одеська пожежна команда). Трактор встигли своєчасно викотити з сараю, коли пожежа ще гула на всю силу. Тракторист, що він урочисто сидить на тракторі, їде головною вулицею села. За ним – сповнений безмежної радости натовп селян і селянок і, звичайно, діти.

Герой здобуває славу і кохану дівчину.

Знову вечірня річка. Прекрасний український пейзаж. На березі хлопець-тракторист зі своєю коханою.

Цей план, за ним напис “КІНЕЦЬ” втонули в оплесках зали на сімсот місць...

(...)

Ми згадали про назву для картини. Яке інколи велике значення має гарна назва для комерційного успіху фільму. (Не в усіх випадках, але доволі часто).

Згадався майже анекдот. Режисер Чардинін і оператор Завєлєв поставили на Одеській кінофабриці картину і назва її була “Зникло село”. Випустили картину в двох кінотеатрах.

Порожньо. Майже жодної дорослої душі. Хіба що ненаситні хлопчаки, котрим все одно, щоб не йшло, підходили до кас зі своїми гривениками.

Театри “горять”. З дня на день. Нема нікого.

Нарешті, знайшлася добра людина і порадила назвати картину “Капризи Єкатєріни ІІ”. Переробили вступний титр. Назвали. Мова в стрічці справді йшла про примху імператриці, внаслідок якої і згоріло село.

Назва цілком суворо відповідає сюжетові.

Наслідок? Протягом п’ятнадцяти днів у двох одеських кінотеатрах картина йшла за повного аншлаґу.

Ось так буває. Історія зовсім точна...

Наступна наша робота – картина “Шведський сірник” за Чеховим. Інсценування й постанова Лоренцо Бориса Яковича. Оператор Євген Славинський.

Нам чомусь здалося, що назва малорентабельна й картину перейменували – “Дворянське болото”. Картина вийшла досить пересічною, слабенькою, хоча в ній знімалися одеські першокласні театральні актори – Собольщіков-Самарін, Ляров, Корнєв, Ввєдєнський. Актриси – Славатінська, Алексєєва.

На екрани картина вийшла. Успіху вона не мала.

Завідувач Одеського Губзовнішторгу Артамонов під час свого відрядження до Німеччини взяв одну копію. Про подальшу її долю я не пам’ятаю...

“Магнітова аномалія” – чергова наша постанова.

За тих років ми ще не знали ані місячних, ані квартальних, планів, жодних узагалі планів. Не відомо нам було й про такі речі, як режисерські розробки, кошториси. На виробництво картин ішло стільки грошей, часу й матеріалів, скільки того вимагали умови й особливості роботи.

Але навіть якби був у штаті планувальник і складав би він плани та кошториси, то постанову “Магнітова аномалія” належало б вважати випадковою, позаплановою.

Вийшла комедія про комедію.

Так вона зародилася й найкращим чином закінчилася.

Картина варта того, щоб про неї розповісти дещо докладніше.

Вранці проглядаємо свіже число нашої губернської газети – “Известия”. В газеті віршовий фейлетон. Автор Ядов. Цього журналіста ми добре знали. Прізвище його Давидов. Псевда – Ядов чи Жґут. Коли як.

Зателефонували до редакції. Попросили доправити Давидова живим чи мертвим, бажано живим.

Збігло не більше години. Давидов у нас.

– Сценарій писати вмієте?

– Не знаю, не намагався. Може зможу.

– Сідайте та пишіть.

– Зараз?.. Так і писати?

– Так і писати.

– Де?

– Ось тут, за нашим письмовим столом.

– Ви мені трохи підкажете?

– Трохи підкажемо.

(В центральній пресі з’явився матеріал про відкриття Курської магнітової аномалії, що й стало темою для давидовського сатиричного фейлетону).

Години через дві сценарій був написаний.

Якраз тут і стався перший ув історії Одеської кінофабрики випадок, коли була оплачена сценарна робота.

Товариш Давидов-Ядов-Жґут отримав за сценарій одного товарного рубля.

Існувала тоді така дивна грошова одиниця.

Один товарний рубль – не дуже-бо великий капітал, але холостяку на день могло вистачити.

За давидовським сценарієм поставили справжню й вельми смішну комедію. (...)

Назву картини залишили таку, якою була назва фейлетону “Магнітова аномалія”.

Сталося так, що ще до знайомства з фейлетоном, напередодні ввечері нам повідомили, що режисер Чардинін, котрий збирався виїхати до Ялти, змушений затриматися на чотири дні. З Одеси пароплави до Криму ішли тоді не щоденно.

Кому ж поставити комедію, як не талановитому, досвідченому Петрові Івановичу...

...Слухайте, директори кіностудій, слухайте й навчайтеся, режисери народні й званням нижчі, кінорежисер Одеської кінофабрики навесні 1923 року за чотири дні поставив повнометражну комедію.

Саме за чотири дні.

Оператор – Луї Петрович Форестьє.

Живих тому свідків і зараз чимало.

До кінця четвертого дня Чардинін здав змонтовану картину, відплив до Ялти для фільмування “натури” до картини “Господар чорних скель”.

(...)

Фільм присвячувався бюрократам того далекого часу.

Чотири дні, з ранку до ночі, знімали за дуже прихильного й щедрого сонця. Вночі проявляли неґатив і друкували позитив.

Кінокартина влітку 1923 року пройшла всі кінотеатри України й повсюди з незмінним успіхом.

Картина викликала в глядацьких залах регіт, не сміх, а саме регіт. Глядачі реготали не над тим, що молода, нещодавно обросла пір’ям кінофабрика могла за чотири доби зняти й змонтувати доволі складну комедію, люди реготали тому, що картина вийшла злободенною, веселою з дотепними внутрішньофільмовими написами.

Під час фільмування картини “Магнітова аномалія” відбулася одна швидше драматична, ніж комічна пригода. Я трохи не скоїв кримінального злочину, точніше, вбивства.

Згадую про це тому, що і цей епізод певною мірою свідчить про кінозвичаї й умови праці за тих років.

Треба було показати навколо раднаргоспівського будинку велику метушню, розтелепкуватість. Авта під’їжджають, від’їжджають, люди з великими портфелями бігають, поспішають, штовханина, сум’яття.

Масовку підготували, декілька разів прорепетирували, але основне в епізоді не тільки люди, а головне машини, як показник “надзвичайної діяльности” раднаргоспу.

В Одесі на той час нараховувалося п’ять-шість старих легкових авт і декілька воєнного типу мотоциклів.

Розповісти, скільки з наших працівників зійшло потів, якщо не крови, коли вмовляли, доводили, переконували керівників різних закладів, власників авт і мотоциклів, щоб надати їх на одну годину, не більш, для фільмування, сил не вистачить. Головне лихо у відсутності бензину. Кожен кілограм пального літерально на вагу золота.

Призначеного часу ми всі на місці зйомки.

Ранок стояв чудовий. Шерег найкращих будинків по Меразлієвській вулиці розташувався навпроти густого парку, єдиного в місті. Зелені тіні затишно лягли на тротуарах. Акації в молодому цвітінні. Одеські акації. В жодному місті немає таких дерев, а якщо і є, то запахи, переконаний, не такі п’янкі.

Авта й мотоцикли прибули. Масовка зібрана.

Уявити нашу радість неможливо. Ми на найвищому небі.

Режисер Чардинін зі своїм асистентом, він же й директор картини, розставили людей і машини. Перед фільмуванням з людьми знову й знову репетирували, машини завчасно не чіпали, могло не вистачити бензину.

Останні уточнення. Починатимемо.

Найбільший, якщо не основний епізод у картині.

Тремтимо від нетерпіння. Часу нам відпущено надзвичайно мало. Цінною є не лише кожна година, цінна хвилина, на рахунку секунди. Кожна.

Оператор Луї Петрович Форестьє біля нашого єдиного знімального апарату – Пате.

Команда режисера в рупор: “Ува-а-га!.. Приготува-а-лись!.. Почали-и!..

Машини і мотоцикли, як обумовлено, під’їхали одна за одною, один за одним з них виходили відповідальні працівники, авта розверталися, від’їжджали. Масовка почала рух, люди з портфелями, метушливо, юрмою кинулися до широких вхідних дверей.

Штовхаючи одне одного, люди поспішали, бігли. Їм ніколи. Швидко. Швидко.

Організовано почалася відповідальна зйомка... Почалася?.. Нічого схожого. Нічого не починалося...

– Луї, що трапилося? Чому не фільмуєте?.. Чому ви не фільмуєте?

Форестьє стоїть, він цілковито спокійний, руки в кишенях, дістає цигарку...

– Чому не фільмували?

– Разумієте... касет без плівка.

– Як?.. Де плівка?

– Ніема плівка!

Я втратив зір, слух, розум. Сонце згасло. В роті пересохло. Серце шалено закалатало... Далі все сталося за лічені секунди. В страшному, нестримному гніві кинувся на Форестьє й щосили було схопив його за горлянку... останньої миті прийшов до тями.

Форестьє, посинілий, хитаючись, підійшов до нашої коляси, помчав на фабрику заряджати касети.

Від авт, що поїхали, й димку не залишилося.

Масовку затримали й лише з нею зняли епізод...

Відтак, у Москві під час зустрічі з Форестьє, згадали цю картину:

– Михаль Якович, – він казав, – всяке біває!

– Звичайно, буває, але краще без “біває”.

Кажучи про постанову фільму “Магнітова аномалія” режисером Чардиніним, не можу не розповісти кінематографічному світові одну історію і сумну, і обурливу.

Історія ця довго щеміла мені розум і серце. Було боляче й образливо.

Чардинін Петро Іванович, працівник високої творчої кваліфікації і притому – чудова людина.

Відмінна якість ігрових художніх фільмів перших років існування Одеської кінофабрики багато в чому його заслуга.

Згадаємо картини:

“Оповідь про сімох вішальників”, “Генерал з того світу”, “Винахідник”, “Магнітова аномалія”, “Укразія”, “Примха Єкатєріни ІІ”, “За монастирською стіною”.

Двосерійна картина “Укразія” з величезним успіхом демонструвалася в усіх кінотеатрах. Стрічка, що її вважали свого часу шедевром, створила Одеській кінофабриці гучну й заслужену славу.

“Укразія” найбільша постанова 1924–1925 років, вона розчахнула двері до великого світу Українській кінематографії.

(...)

Петро Іванович Чардинін, не стара ще людина, почав час від часу хворіти, і тоді поквапилися його зі студії звільнити, відібрати студійне посвідчення.

Я запитував, чому Петрові Івановичу заборонили приходити на студію? Відповіли – адже в нього нема перепустки...

Чардинін залишився без будь-яких засобів до існування. Особистих заощаджень у нього ніколи не було. Людина дуже сором’язлива, дивовижної скромности, мовчазна. Зі студійного будинку його виселили, знайшов притулок у якоїсь старої жінки в провулкові поблизу такої любої йому студії, що була створена ним, його творчою волею та невичерпним талантом.

Коли я прилетів до Одеси, на жаль, Чардиніна живого вже не було. Зміг відвідати його на кладовищі. Тільки кладовище. Постояв коло могильного горбика, безрадісного, голого, під яким лежав чудовий російський і радянський кінорежисер.

Належне покійному було віддане через багато років.

Понад тридцять років минуло. Серед них роки тривожні, трагічні, з великою кров’ю...

Травень 1969. Славна 50 річниця Одеської кіностудії. Її співробітники і гості, що приїхали з багатьох міст Союзу, відвідали кладовище і гора гвоздик цілком заховала чудовий ґранітовий пам’ятник на могилі Петра Івановича. Пам’ятник встановлено там, де до того був горбик із засохлою глиною й напівстертий напис на прогнилій фанерній дощечці.

Згадали Петра Івановича...

...Художніми картинами – “Від темряви до світла”, “Голод і боротьба з ним”, “Потік”, “Магнітова аномалія”, короткометражними науково-популярними “Цукрове виробництво”, “Одеса – Батум”, “Тютюнове виробництво”, “Чорноморія”, “Осовіазім”, “День газети” – закінчилося дитинство Одеської кінофабрики.

Настала пора юнацтва.

Вона почалася повнометражними художніми картинами (перелічую основні) – “Остап Бандура” (Гардін), “Лісовий звір” (Лундін). Двосерійна “Укразія” (Чардинін).

Ці картини, окрім кінотеатрів України, вже пройшли всіма екранами Радянського Союзу.

Про зміст названих і неназваних картин, про ті умови, в яких вони вироблялися, не розповідатимемо, надто багато для цього треба буде часу й місця.

Докладніше про наше дитинство розповідали тому, що воно, дитинство, певною мірою визначило зміст і напрямок нашої праці, її зародження, початок, становлення.

Зазначимо лише – всі, як ми їх називали “юнацькі” картини, без винятку, ґрунтувалися й будувалися на українському матеріалові.

На кінофабриці добре засвоїли – всьому голова, за все важливіший – сценарій.

Почали писати сценарії кваліфіковані літератори, журналісти: Станіслав Радзинський (Уейтинґ) спільно з Володимиром Овчаренком написав сценарії: “Право батьків”, “Народження героїні”, “Кармалюк”, “Бенефіс клоуна Жоржа”, “Гість із Мекки”, “Перлина Семіраміди”. За цими сценаріями поставлені картини.

Володимир Овчаренко-Вальдо написав сценарії “Господар чорних скель”, “Лісовий звір”.

Георгій Стабовой – автор численних сценаріїв. Перший – “Укразія”. Як режисер він за своїми сценаріями поставив на Одеській кінофабриці шість картин. Особливо треба відзначити відмінну картину “Два дні”, одна з найкращих про громадянську війну в Україні.

Сценарії писали – Яків Давидов (Ядов), Костянтин Ісаєв, Борис Лоренцо, Давид Маллорі, Георгій Радиш, Олександр Свєтлов.

Сценарії читалися й схвалювалися не нишком.

“Кіногазета” (Москва) за 25. 09. 1923 року дала матеріал свого одеського кореспондента Анатолія Шмулевича: “На Одеській кінофабриці ВУФКУ періодично влаштовуються громадські читання сценаріїв. (Іде перелік). Запрошуються представники аґітпропу Губкому, Союзу Робіс, Губбюра рабкорів, культвідділу ОГСПС, ред.газети “Известия”, Юґолеф. Під час обговорення сценаріїв були вельми гарячі суперечки”.

Нам видається цікавим навести ще дві цитати з цієї газети:

  1. 09. 1924 року: “Англійська журналістка Клейр Шерідан відвідала Одеську кінофабрику, де була зафільмована невелика стрічка про її перебування в місті. Через 22 хвилини після зйомок картина демонструвалася англійським гостям. На прохання Шерідан ця картина буде продана фірмі “Пате” і весь прибуток від неї надійде на користь одного з Одеських інтернатів”.

Замітку наводимо для того, щоб сказати – 1924 року кінофабрика мала можливість у разі потреби проявляти неґатив і друкувати з нього позитив. Не можу згадати за чиєю вказівкою і з якою метою робилася ця хронікальна зйомка.

Інша замітка.

  1. 10. 1924 року: “Одеська кінофабрика закінчує фільмування “Вендети”. Картину ставить відомий український режисер, керівник театру “Березіль” – Лесь Курбас”.

З 1922 року ми почали видавати щотижневий ілюстрований кіножурнал – “Силуети”. Журнал швидко розкуповувався в міських кіосках.

До Москви довелося мені переїхати в травні 1925 року.

Несподівана телеграма з ЦК ВКП (літерально):

“Відрядіть Капчинського розпорядження ЦК керівної роботи кінематографії”.

Залишити Одеську кінофабрику дуже не хотілося, але...

Далекий, звитяжний час. З удячністю і добрим словом згадуються друзі, з котрими довелося разом пронести нелегкий, дорогоцінний тягар.

Одеська кінофабрика перша в Радянському Союзі за великим рахунком почала виробництво повнометражних художніх фільмів.

Історія її відбудови і будівництва, перші роки її творчої роботи задоволенням і радістю відклалися в пам’яті багатьох людей.

Міра радости ще не вичерпана  до сьогодні.

(...)

................................................

Переклад з російської Костянтина Коверзнєва