З архіву. "Сумка дипкур'єра". 1928 р.

Френкель Л. Руки вгору. Кіно. №10, жовтень. 1928. С. 6. (Фрагмент)

Наші екрани сповнено детективним мотлохом – як закордонного, так і отчизного виробництва. Цей мотлох робить свою згубну справу й, незважаючи на те, що створює комерційний успіх, якнайзгубніше впливає на нашого глядача й, переважно, на молодняк.
Незважаючи на те, що форма детективу є плоть від плоти й кров від крови справжньої кінематографії, ми дуже нечасто бачимо відповідність форми й змісту, коли детективно-пригодницькі ситуації переносять у нашу кінематографічну дійсність.

Отже детективний жанр за наших умов мусить стати не самоціллю, а лише допомічним чинником виявлення тої чи іншої теми.
«Сумка дипкур’єра» – один з останніх виробів радянського кіно, побудований в детективному плані, якнайкраще ілюструє той факт різкого відходу від всіляких західно-європейських штампів і переходу на тривкі ідеологічні рейки.
Тематику пронизує епоха. Ця сама таки епоха проказує й форми.
Детектив, повторюємо ще раз, відживає, але його динамічна суть багато дала кінематографії – й тому ми, поставивши хреста над штампами шпигунсько-трюкових «жахів», мусимо уважно поставитися до всебічної аналізи детективного жанру, до використання суто-кінематографічних прийомів його в радянському кіно.

Ніл. Портфель дипкур’єра. Кіно. №3, лютий. 1927. С. 2.

Потяг мчав у напрямкові радянського кордону. У вагоні, що в ньому їхали співробітники чужоземних місій, усі спали спокійним сном. І раптом, серед глупої ночі, знялася тривога. Постріли. Грохіт від падіння тіла. Гамір. Стогони. А на ранок радіо всесвітові розповіло, як наймані вбивці вдерлися серед ночі до купе радянських дипкур’єрів, як загинув Теодор Нетте та як важко поранений Махмасталь усе ж не віддав бандитам портфеля з дипломатичною кореспонденцією.
Цей трагічний епізод, нещодавно вписаний до історії революції й партії, і створив сюжет нової картини ВУФКУ, що її допіру закінчив ставити режисер Довженко.
Своїм змістом та засобами побудови сюжету – типовий авантюрний фільм. Політичний детектив, як визначає його сам автор постановки.

Звідси й хиби картини – хиби, що загалом властиві авантюрному жанрові, коли його подати в чистім вигляді.

Надто багато зовнішньої дії: гонитва, бійки, постріли, вбивства. За подіями не видко людей. Діють схематичні фігури: шпигуни, комуністи-дипкур’єри тощо. Характер та тип замінено стандартом.

Режисер Довженко використав усі засоби, щоб уникнути дешевих штампів голої авантюрности. І йому в значній мірі пощастило щодо цього.

Про якусь там подію, що з себе являє нагромадження злочинів, загадок та майстерности поліційного розшуку, цілком по-різному оповідають талановитий Стивенсон та безграмотний автор бульварної детективщини. «Портфель дипкур’єра» через старанність роботи режисерської, операторської та акторської здобуває собі місце серед творів справжнього художнього стилю, мимо лубочности та неглибокости сюжету. Наведемо приклад.

Після того, як притиснуті до стінки матроси підкидають шпигунам портфеля, повиймавши заздалегідь звідтам пакети, вночі на чердакові відбувається такий епізод. Матрос підходить до шпигуна – прохає прикурити. Крізь темряву наблизилося обличчів. Допитливий погляд – один до одного. Сцена прикурювання тягнеться остільки довго, що глядач, якого підготував умілий монтаж (сцену показано з різних місць), починає сподіватися на трагічну розв’язку. І раптом запитання: «А портфель у вас?». У відповідь – штучна байдужість на обличчі шпигуна (актора Загорського). За спиною курців ритмично коливаються реї. Розв’язка надходить несподівано: матрос швидким рухом кидає шпигуна за борт.

Поза цікавою режисерською розробкою окремих сцен та ситуацій та композиційною яскравістю окремих кадрів (почувається, що Довженко до кіно прийшов від малюнка та фарби), – треба ще відзначити в картині старанну й місцями дуже ефектовну фотографію. Нічні кадри оператор Козловський зфотографував чудово.
У головних ролях картини – Мінін (нач. поліції), Загорський (шпигун), Пензо (балерина), Клименко та Шипов (дипкур’єри).