З архіву. Кіно й глядач. 1928 Р.

Кіно посідає в нас значне місце в низці вищих галузів мистецтва. В це, не заперечуючи, вірить велика кількість людей, що їх зовуть кіноробітниками. Вірять міцно в те, що кіно стало у нас могутнім фактором в справі будівництва та зміцнення пролетарської культури. І це аксіома.

 

Я запевняю, хай парадоксально, що ця аксіома, як і ціла низка инших, вимагає, щоб правильність її було доведено ще раз.

Кіно, фактично, ще не є фактором пролетарської культури. Воно ним стане в майбутньому, воно ним повинно стати. А для того, щоб це сталося найшвидше, треба особливо чітко і об’єктивно переглянути питання про глядача, як і про нашу продукцію. Дійсність настирливо висуває положення, що не для дрібнобуржуазного і міщанського одвідувача кіно головних вулиць, а для селянства, робітників та трудової інтелігенції, що стоять тепер у фокусі нашої радянської сучасности, твориться, живе і міцніє радянське кіно.

Але на сьогодні поки що підсумки впливу кіно на піднесення культурного рівня мас досить незначні.

В чому він, вплив, позначається? Звідки цьому впливові взятися? Адже ж не після перегляду «100 миль на годину», «50 000 нагороди», «Крижаний будинок», «Ніч бродяг» тощо (я не перераховую назв радянських картин)? А сотні картин, що на різний лад смакують красу одвічного трьохкутника: чоловік, дружина і любовник? В якій мірі вони підвищують культурний рівень глядача? Вони тільки рафінують культуру хуліганства, збільшують досвід карних елементів та зводять на манівці юнацтво та дітей.

Вийшовши з кіно після перегляду перерахованих вище або подібних до них картин, глядач перших місць, перших екранів не лається. Частина таких глядачів захоплюється тим, що вони бачили, на підставі наведених мною причин, а друга частина більша спить. Спить непробудним сном їхня думка, бо вони не йшли сюди, щоб думати, та й ніхто їх не примушував це робити.  Бо одвідувач цих театрів належить до верстви, що ми її звемо непманом або декласованим елементом. Робітника тут важко зустріти.

Чому ж тоді такий інертний та байдужий потрібний нам глядач і до своєї, радянської картини? На це питання можна відповісти, чітко проаналізувавши нашу продукцію.

Архітектоніка теми, як і побудовання драматичної колізії, оповідального забарвлення її, виявлення внутрішньої сути дієвих осіб, а звідси й природи іменно таких, а не инших вчинків їхніх, напружености та насичености розвитку дії, що  обумовлюється певним ставленням творця картини до твореного ним матеріялу, так само як і цілевого наставлення не було в наших фільмах.

Звідси показ, що нікого не хвилює, показ холодний, бездушний, що доходить иноді до хронікального засвідчення фактів, що до них в достатній мірі наш глядач за останні десять років встиг привикнути, коли не як самовидець, то через літературу й театр.

Чим глибша думка творця, тим сильніші рефлекси глядача, тим глибший вплив фільму. І глядача привчили до того, що в кіно він повинен приходити з невеликою кількістю примітивних рефлексів.

Так він і зробив, прийшовши на «Звенигору», але відчув, що його обдурили.

Він не одержав того, що звик одержувати. Він був одірваний картиною од звичних кінопроцесів, він не міг і не знав, куди вмістити те, що він бачив не екрані.

Звідси й походить природній наслідок цього всього негативне ставлення до картини. Акцент по лінії найменшого опору не в самому собі шукати причин того, що сталося.

Зрозуміло, що «Звенигора», в кожному кадрі якої проглядає  гостра, чітка думка, де в суворій, в ритмічній гармонії розв’язано, поставлено кінематографічні крапки, що обєднують тисячоліття з миттю, кілометри з сантиметрами, де відповідно з незвичністю тематичної архітектоніки своєрідно розв’язані формальні завдання: композиція кадру, вибір знімальної точки і характер зйомки; в цій самій «Звенинигорі» глядач побачив яму, потративши до якої він тратив енергію не на те, щоб вистрибнути з неї, а на лайку за те, що він опинився в ній.

Чи ж винний він в свому нещасті? Відповідь: менше, ніж його в цьому обвинувачують.

Треба мати мужність признатися, що глядач вихований на наших помилках. Витягти його з ями, навчити ходити на плацдарму кіно можуть лише кінематографісти, піднісши на високий культурний рівень якість своєї продукції.

Одна «Звенигора» викликає у глядача негативне ставлення, десятки «Зветигор» викличуть у нього буйний вибух радости за те, що аксіома про кіно, як фактор пролетарської культури, знов доведена, доведена радянськими кіноробітниками.

Від редакції. Ми не можемо погодитися зі всіма твердженнями тов. Загорського. Він забув, що не лише кіноробітник впливає на маси, але й маси впливають на кіноробітника. Активність пролетарського кінематографіста й пролетарського глядача запорука того, що наше кіно від усіх своїх хвороб вилікується.

Олейників Ф. «Звенигора» в провінції. Кіно. №5, травень. 1928. С. 13.

Довгожданий фільм «Звенигора» демонструвався вже в Мелітополі. Занадто багато говорилось і писалось про цей фільм для того, щоб він пройшов для нас непомітно, як звичайний фільм, але, на превеликий жаль, «Звенигора» не зробила гарного враження на наших глядачів, не виправдала надій і, навіть, не вподобалась.

Після таких гарних рецензій, критичних розглядів, що їх було оголошено в пресі, проглянувши фільм, робиться прикро від того, що цей фільм незаслужено розхвалено й рекламовано.

З фільму видно, що це щось надзвичайне, не подібне до инших фільмів, але ж мова його така нова, важка й не зрозуміла, як от футуристичний вірш, що складається з невимовних частин речення. За словами фахівців-кінематографістів, в цьому саме й «краса» фільму, ми ж звичайні глядачі тієї краси не бачили. Очевидно, вона є тільки в уявленні фахівців, що можуть легко уявити собі з одного кадру настрій, побут та патос боротьби цілої епохи.

Краще було б цей фільм не випускати в прокат в такому вигляді, а залишити його для кіностудій, бо тільки для фахівців цей фільм цінний і корисний, для масового ж глядача він не підходить. Масовий глядач ще не настільки кінематографічно вихований, щоб перетравити цей фільм. Про сільські екрани можна заздалегідь сказати, що такий фільм там не знайде свого глядача.

Безперечно, фільм має певну частину прекрасних кадрів, але їх так безпослідовно й чудернацько показано, що вся їхня художня вартість зникає. Незрозуміло, для чого показано загальмованим рухом легендарних гайдамаків і тут же відразу їх показано звичайним рухом; сцени з скандинавами, хоч і оригінально показані, але для пересічного глядача вони не зрозумілі. Кадри про відродження індустрії, лекція Павла в Празі, дід з бажанням знайти скарби, все це і взагалі всі кадри миготять монтажною футуристично-безглуздою чехардою перед очима глядача, не зачипаючи його емоцій.

Висновок такий: раз фільм не зумів завоювати симпатій у глядача значить фільм зроблено погано. О.Довженко кепсько справився з роботою, за яку взявся, бо треба бути чудотворцем, щоб на якихось двох тисячах метрів відобразити боротьбу української нації протягом кількох епох і щоб з того щось путнє вийшло. Краще було б розгорнути цю роботу на кілька серій і не скупитись на написи при крутих «перевалах», що в символістичнім трактуванні не зрозумілі.

Ось яке враження зробила «Звенигора» на глядачів Мелітопольщини. Бажано було б на сторінках «Кіно» почути відгуки на «Звенигору» і з инших округ.

Від редакції. Редакція вміщує допис тов. Олійникова тому, що гадає цим листом викликати серед наших читачів обговорення цього епохального фільму «Звенигори». Звертаємося до читачів з проханням надсилати до «Кіно» свої думки та враження від «Звенигори».

Порхун Д. «Звенигора» й селянство. Кіно. №9, вересень. 1928. С. 2.

Чи зрозуміла «Звенигора» для широких селянських кол?

Звичайний глядач, міський, а тим паче сільський, не багато може сказати про свої враження від фільму, хоча б і досить примітивного. Проте це не доводить, що він не зрозумів, не відчув фільму і чим художніша картина, чим правдивіша вона історично, тим більший вплив зробить вона і на найтемнішого...

І от, на мій погляд, селянин відчує, зрозуміє «Звенигору», бо він пережив сам те, про що в картині розповідається. Адже тільки селяни, як той самий дід, довгими ночами, взимку на поседеньках, влітку на вічлях коло коней, розповідають один одному про все своє життя, й про минувшину, й про скарби в могилах, й про те, як горіли їхні стріхи, підпалені «Павлами».

Ще кілька слів про те, як просували «Звенигору» в маси.

Нема чого казати вся українська преса багато писала про цей фільм. Але ось в провінції десь, як от у нас, на Гуманщині, починають її демонструвати. Крім кількох звичайних афіш і плакатів жодної іншої і більшої реклами.

«Вар’єте» рекламувалося за два місяці до того, як воно мало йти. На всіх газетах і листах стояв штамп «Вар’єте». Сеанси били не тільки вечірні, але й денні.

«Звенигора» цього не зазнала. Широка громадськість не була оповіщена про ту величезну подію, що нею мусило бути демонстрування «Звенигори» на провінції. І от «Звенигора» в Гумані не мала належного поспіху, бо дивився її випадковий глядач і для пояснення цього складного фільму нічого не було зроблено.

Тепер має йти «Звенигора» на село. Треба було би, щоб окружні газети приділили їй належну увагу, підготували селянського глядача, зворушили його.

«Звенигора» на це заслуговує.