«П.К.П.»

Власне, в «П.К.П.», що є історичним фільмом-хронікою з батальними сценами і водночас типовою совєтською агітаційною стрічкою, йдеться про дії петлюрівців в Україні 1920-1921 років. Один із пізніших синопсисів описує це так: «Початок 20-х років. Петлюра продає Україну Пілсудському. Це дає змогу українському селянству розшифровувати на свій лад абревіатуру державної залізниці «Polska Koleja Państwowa» – ПКП, як «Пілсудський Купив Петлюру».

В Одесі, переглянувши зокрема фільм «П.К.П.», Олександр Довженко зажадав стати кінорежисером.

У цій картині першу свою роль – польської шпигунки Галі Домбровської – зіграла актриса Наталя Ужвій. Потому вона познайомилася з Михайлем Семенком, вони одружилися та народили сина. Семенко, поет і теоретик панфутуризму або ж українського футуризму, до речі, протягом 1924-1927 років обіймав посаду головного редактора Першої кінофабрики ВУФКУ в Одесі, де «П.К.П.» і створювався.

Одного з центральних героїв стрічки, очільника українського повстанського штабу генерал-хорунжого Юрка Тютюнника, зіграв сам Тютюнник. До того він був заарештований совєтськими карними органами під час переходу кордону та, з політичних міркувань, реабілітований. Власне, на екрані бачимо чи не єдину документальну фіксацію образу Юрка Тютюнника – згодом, 1930-го, його арештували й стратили в Москві. Тютюнник справляв неабияке враження на тогочасне кінематографічне оточення. Ось принагідно спогади Юрія Тамарського, кінооператора і згодом еміґранта: «На кіностудії довкола Юрка Тютюнника, вбраного у форму українського генерала, з тризубами на ковнірі, завжди збирався великий гурт людей, і на численні запитання, які йому ставили, Юрко Тютюнник відповідав різко й лаконічно, відкидаючи «диктатуру пролетаріяту» на Україні. Він підкреслював, що в Україні переважає селянство, права якого урізані совєцькою владою, і що такий стан не є терпимий».

Зіграти самого себе в цій картині також погодився інший реальний історичний персонаж – Григорій Котовський. Він навіть розпочав фільмування, але не судилося – його було вбито за загадкових обставин; за однією з версій, за ініціативою совєтського Державного політичного управління, через повернення Котовського до старої бандитської практики.

 

Стрічка «П.К.П.» не тільки має двох режисерів-постановників, Акселя Лундіна і Георгія Стабового, а й поважного кіноконсультатнта – режисера Петра Чардиніна, якому приписують значну творчу роль, принаймні, зауважуючи в «П.К.П.» притаманні його роботам натуралізм і деяку театральність.

Фільм, до того ж, мав низку монтажних та сюжетних версій. Ориґінальна сягала довжини 3421 метр, а вже перемонтована, скорочена в Москві до восьми частин і випущена на екрани 1928 року, була довжиною 2500 метрів. Зрештою, до нас кінокартина дійшла без четвертої частини, і в ній не вистачає важливих сюжетних ліній. Монтажних аркушів не збереглося. Але, судячи із вражень та відгуків перших глядачів, можна припустити, що вилучені епізоди відтворювали єврейські погроми, лінію стосунків Петлюри й Жаботинського, де йшлося про співпрацю українців з юдеями, а також надто скупо відображену в нинішньому варіанті фільму битву українських військ із совєтськими під містечком Базаром, що на Житомирщині.

Цікавими також є свідчення дружини сценаристки «П.К.П.» Якова Лівшиця, котрий протягом 1920-1921 років працював головою Київської губернської ЧК, себто, так чи так, мав стосунок до подій. Обоє у 1930-х були репресовані й загинули. Марія Троїцька пише: «Картина замислювалася в двох серіях і повинна була показати роботу Надзвичайної Комісії. Проти цього виступив Балицький (ост. ВУЧК), вважаючи, що не можна розкривати методи роботи ЧК. Сценарій був понівечений, і картина пішла в одній серії. Але головне, фільм був зроблений на основі точних історичних даних».

Власне, в «П.К.П.», що є історичним фільмом-хронікою з батальними сценами і водночас типовою совєтською агітаційною стрічкою, йдеться про дії петлюрівців в Україні 1920-1921 років. Один із пізніших синопсисів описує це так: «Початок 20-х років. Петлюра продає Україну Пілсудському. Це дає змогу українському селянству розшифровувати на свій лад абревіатуру державної залізниці «Polska Koleja Państwowa» – ПКП, як «Пілсудський Купив Петлюру». Білополяки, вступивши на українську землю, вдалися до відкритого грабіжництва. До Польщі з України їдуть ешелони з цукром, хлібом та крамом. Проти загарбників виступає червона кіннота Котовського. Вороже військо побите. Петлюра тікає до Польщі. Але замість нього з’являється хорунжий Юрко Тютюнник – голова петлюрівського повстання й голова отаманів. Недобитки Петлюрівського війська збираються в похід проти Радянської України. Водночас Тютюнник повинен організувати повстання. Але змова викривається, авантюра ліквідується». 

 

 

Підставово в синопсисі досить влучно описується суть картини. Лишається тільки додати, що критика керівної української складової час від часу набуває неприхованих фарсових ознак, одверої сатири, знущання й гидування персонажами та українськими символами, як от нашим гімном. Хібащо пластично та фізіогномічно лишень Юрко Тютюнник постає серйозним і достойним персонажем, який не погоджується вочевидь награвати в стилі вар’єте.

Цікаво, що «П.К.П.» фільмувався до й опісля паризького вбивства Симона Петлюри, якого було звинувачено в потуранні погромництву, що насправді є далеким від реальности. Відтак, це одна з найперших і надалі небагатьох стрічок, де образ Петлюри так чи так змальовується. У того ж Довженка Петлюра згадується, але не показується в «Арсеналі», а в «Щорсі» він виведений одверто карикатурно. Неґативним образ Петлюри постає практично в усіх фільмах совєтської доби, особливо ж у «П.К.П.», де його втілює Микола Кучинський.

Власне, така інтерпретація лягає до схарактеризованого враження від фільму харківського адвоката й громадського діяча Олександра Семененка, який так веде про українських персонажів:

«Замість історичної драми, де вони брали участь як воїни, їм довелося на баских конях перед кіноапаратами витанцьовувати образливий для їхньої гідности водевіль. У цій країні переможені не мають права на честь і минуле. Своє минуле вони мають самі спаплюжити і спотворити».

Спробу, не у всьому вдалу, змінити подібний наратив лишень минулого року зробив режисер Олесь Янчук, випустивши на екрани власну інтерпретацію образу Головного отамана військ УНР. Ідеться про фільм «Таємний щоденник Симона Петлюри», де головну роль виконав актор Одеського театру юного глядача ім. Юрія Олеші Сергій Фролов.

Стосовно ж Олександра Довженка, то його враження від фільму «П.К.П.» були досить критичними, як і про низку інших вуфківських стрічок на історичну тему. Безумовно, це правдиво стосується ідеологічно-політичного аспекту картини. Що ж до технічної та художньої вправности, то це не зовсім так. Певне, в тому ж дусі можна було б говорити й про драматургію, якби не вже згадані значні скорочення, які її вочевидь добряче понівечили.