Сумка дипкур’єра

«Сумка дипкур’єра» – це не лише стильне пригодницьке кіно з комедійними елементами (після цього, як ми знаємо, Довженко повністю відійде від жанровості та буде створювати авторське кіно), а й фактично єдина його робота, в якій значно більше екранного часу займають доволі динамічні події, зняті в павільйоні, а не на натурі, з якою в подальшому і буде асоціюватися довженківський кінематограф.

 

Сьогодні про це часто забувають, але прийшовши в кіно, Довженко ледь не став комедіографом, а потім зарекомендував себе як майстер пригодницького кіно. Спочатку працював над веселою стрічкою «Вася-реформатор», де запам’ятався, зокрема, конфліктом з оператором Йозефом Роною – вельми непростою людиною, яка славилася своїм важким характером. Потім зафільмував кумедну короткометражку «Ягідка кохання». Згодом обидві ці стрічки Довженко не часто згадував серед власного доробку, але після них планував надалі знімати комедії. Це було, з одного боку, певним продовженням його захоплення карикатурою, малюванням якої він підробляв до приходу в кіно. З іншого – даниною моді. Довженко виношував декілька ідей, працював над новими комедійними сценаріями, планував зняти кіно про Чарлі Чапліна, але врешті-решт отримав запрошення створити фільм у зовсім іншому жанрі – пригодницьку стрічку «Сумка дипкур’єра».

«Сумка дипкур’єра» була заснована на реальній історії – збройному нападі на радянських дипломатичних кур'єрів Теодора Нетте та Іоганна Махмасталя 26 лютого 1926 року. Перший з них згодом стане майже міфом: йому присвятить вірш Володимир Маяковський, на його честь називатимуть кораблі та чисельні вулиці, а його трагічна загибель досить швидко перетвориться на справжній гімн мужности.

 

Нетте та Махмасталь перевозили певні секретні документи потягом, зайнявши вдвох ціле купе. За офіційною версією, неподалік станції Ікшіле (Латвія) до них увірвалися троє бандитів. Відкрилася стрілянина, в результаті якої поранення здобули як дипкур’єри, так і нападники. Тікаючи, один зі зловмисників вбив своїх поплічників – нібито з міркувань позбутися зайвих свідків. Далі історія покрилася чисельними міфами – навіть сьогодні важко відокремити правду від вигадки. Повідомлялось, що Нетте, отримавши кулю в голову, встиг прикрити свого колегу, майже врятувавши йому життя. Писали, що після нападу Махмасталь, погрожуючи пістолетом, нікого не пускав у купе, допоки не віддав секретні документи перевіреній людині в Ризі. Рапортували, що нападниками виявилися брати Габриловичі, піддані Литви та поляки за національністю. Втім, хто саме був замовником нападу – нібито так і не з’ясували. Зрештою Литва надала офіційне вибачення, а сам інцидент досить швидко перетворився на черговий доказ сміливості вірних радянській ідеї. І щоб ця подія остаточно перетворилася на яскравий міф, в нагоді як раз і мав стати кінематограф.

Для Довженка вся ця історія не була чимось далеким і незнайомим. Ще на початку 1920-х років він й сам встиг попрацювати в радянських закордонних дипломатичних представництвах. Спочатку в Польщі, потім в Німеччині.

Сталося це не без допомоги членів УКПб, або так званої партії боротьбистів, до лав якої Довженко вступив напередодні. До слова, серед інших відомих членів партії варто згадати письменника Василя Еллана-Блакитного. Представники цієї політичної сили, власне, працювали в дипмісіях у Варшаві та Берлині. Так для майбутнього режисера розпочався особливий період життя, який досі залишається сповненим чисельними таємницями – від того, як саме він там опинився, до того, чим взагалі там займався. У власних щоденникових записах режисер неодноразово згадує про своє навчання живопису в Берлині, але майже не описує, які саме повноваження йому було делеговано радянською владою.

 

Втім, що цікаво зазначити для нас, в Берліні окрім живопису Довженко переглядає багато фільмів, захоплюється американським пригодницьким кіно і відкриває для себе німецький експресіонізм. Останній в чималій мірі вплине на подальшу творчість як самого Олександра Петровича, так і багатьох його колег по ВУФКУ. Ось тільки якщо в майбутніх фільмах Довженка цей вплив вже буде не надто очевидним, то «Сумка дипкур’єра» стане не лише першим повним метром режисера, а й багато в чому його учнівською роботою – в сенсі явного захоплення експресіонізмом, пошуку власного стиля, необхідності самотужки відкривати різноманітні секрети знімального процесу.

Перший варіант сценарію стрічки написали Борис Шаранський і Мойсей Зац, але саме Довженкові належить його фінальна версія. Причому затверджена вона була 23 червня 1926 року, тобто лише через три місяці після нападу на дипкур’єрів Нетте і Махмасталя. 

Довженко створив карколомний пригодницький фільм зі шпигунами, переслідуванням, стріляниною, ефектними сценами бійок і характерними для подібного кіно типажами, де також фігурують агенти поліції, хоробрі матроси, лоретки. Подібного тоді вистачало в західному кіно – в радянському же це досі виглядало екзотикою.

 

Тож не дивно, що у фільмі історія з нападом на дипкур’єрів була перенесена західніше – в англійське містечко Портсмут, подалі від дружньої Риги. Окрім того, вона отримала по-справжньому героїчне продовження, де однією з головних тем виявилася дружба народів – звісно, в комуністичному ключі.

За сюжетом, радянське посольство в Англії командирує до Ленінграду двох кур’єрів з дипломатичною поштою. В потязі на них скоює напад інспектор таємної поліції з групою поліцейських. В результаті інциденту документи потрапляють через обхідника-англійця та його сина-моряка на пароплав, що прямує до Ленінграду. А далі англійські матроси, які, звичайно, солідарні з Радянським союзом, ризикуючи життям, передають диппошту потрібним людям у Росії.

На зйомки самого фільму Довженкові знадобилося трохи менше трьох місяців – з 15 листопада по 5 лютого. А в березні в Києві вже відбулася прем’єра. На одну з головних ролей режисер запросив свого давнього знайомого Дмитра Капку. З ним Довженко вже працював на «Ягідці кохання» та навіть планував зняти за його участю цілу низку комедійних фільмів, об’єднаних одним персонажем.

Щодо головної героїні, то до сценарію її додав сам Довженко – в попередньому варіанті сценарію Заца та Шаранського цього персонажу взагалі не було. Виконати цю роль було довірено Іді Пензо – примі-балерині Одеської державної опери, з якою, за рядом свідчень, режисера поєднували вельми близькі відносини. Про ці непрості стосунки та доволі незвичний любовний трикутник колись писав Юрій Яновський –  власне, третій учасник цього трикутника – в знаковому романі «Майстер корабля». Там же він частково описував тогочасну атмосферу на Одеській кіностудії та молодого Довженка, який тільки-но робив свої перші кроки в кіно.

Зіграв у фільмі й сам Довженко. Коли для однієї зі сцен не знайшовся статист, режисер зголосився з’явитися перед камерою у ролі кочегара з оголеною груддю. Доволі символічно це стало його першою і останньою роллю в кіно.

 

Втім, унікальність «Сумки дипкур’єру» полягає не лише в цьому. Цей фільм цілковито виділяється на тлі інших робіт режисера. Перш за все – своєю жанровою спрямованістю та візуальною складовою. «Сумка дипкур’єра» – це не лише стильне пригодницьке кіно з комедійними елементами (після цього, як ми знаємо, Довженко повністю відійде від жанровості та буде створювати авторське кіно), а й фактично єдина його робота, в якій значно більше екранного часу займають доволі динамічні події, зняті в павільйоні, а не на натурі, з якою в подальшому і буде асоціюватися довженківський кінематограф. Скажімо, якщо в пізніших його шедеврах ключовою темою буде взаємодія людини та природи, то в «Сумці дипкур’єра» ця сама природа повністю лишається за кадром – режисера ще здебільшого цікавить динаміка та людські протистояння.

За іронією долі, цей фільм тогочасна публіка прийме ледве не краще за наступні знакові роботи режисера. І це незважаючи на те, що в «Сумці дипкур’єра» разом з оператором Миколою Козловським, одним з піонерів українського і російського кіно, Довженко радше копіює закордонних, переважно німецьких майстрів, освоює роботу з кадром і мізансценою, працює з ритмічністю, переосмислює монтаж. Останнє теж здається досить важливим фактором в розумінні творчості режисера.

Подібні перші кроки в кіно видаються схожими з першими кроками в живописі: нерідко, перед тим як віднайти власний стиль, митець проходить два важливі етапи – вивчення історії живопису та копіювання робіт інших. Так починали Ренуар, Матіс, Пікассо… Так починав Довженко – спочатку як художник, а потім і як режисер. Він вивчав кіно під час перебування у Німеччині, а фінальним етапом копіювання та осмислення побаченого, власне, й стала стрічка «Сумка дипкур’єр» – той самий останній крок в самонавчанні, без якого не було б ані видатного режисера Олександра Довженка, ані його наступних шедеврів, як-от «Земля», «Звенигора» чи «Арсенал».