«Суворий юнак»

Цьому фільмові приписують одразу чотири назви – окрім «Суворого юнака», це також «Побутовий комісар», «Казковий комсомолець» та «Дискобол». Філософсько-романтична драма кінорежисера Абрама Роома, в основі якої лежить однойменна п’єса Юрія Олеші, й справді могла би називатися і так, і так, і так. Адже це своєрідний сум за ідеалом, спроба вивести на екран нову людину комуністичного суспільства – у всій суперечливій єдності людської природи, плотського гріха та прагнення до духовного абсолюту й зовнішньої довершености.

 

 

 

Пізній етап творчости Юрія Олеші обумовлювався тиском суспільного пошуку нових соціальних форм спілкування й життя. Тих форм, які часто-густо фетишизували привабливе зовнішнє, ніби відштовхуючись від максими «у здоровому тілі – здоровий дух». Буквально тут ідеться, скажімо, про основу системи фізичного виховання в СРСР –спортивний комплекс ҐТО (ГПО, цебто «готовий до праці й оборони»), який, що відчувалося, ґрунтував бездуховість майбутніх господарів життя. Тому не випадково, а навіть програмово герой фільму Ґріша Фокін створює ще один – моральний комплекс ҐТО, засади якого прості, зрозумілі й важливі. Сутнісно вони скидаються на релігійні моральні норми, адже йдеться про щирість, скромність, правдивість, великодушність і цнотливість майбутнього комсомольця.

Але вправи з тілом, виявляється, значно легші, аніж із душею. Тут і самого Фокіна очікують надзвичайні випробування, адже він закохується в одружену з відомим хірургом жінку. Одразу ж виходить на перший проблемний план цілком сміливе судження Юрія Олеші про перворідну нерівність, яку витравити із суспільства неможливо.

Природно ж виринає ключове запитання, хочемо ми того чи ні, – а чи можливо в такому разі принципово нове суспільство з якимись принципово іншими громадянами? Чи коли можливо, то раптом матимемо справу вже не з природними людьми, а з гуманоїдними машинами?

В кожнім разі, матерія фільму, естетика оповіді постає надзвичайно величною. Вона програмово пірнає до стихії неокласицизму. Закономірно сказати, занурюється до течій неокласицизму сталінського – але зовсім недалечко, дещо західніше, подибуємо на диво схожу мистецьку й суспільну тенденцію. Мова про те, що практично одночасно, 1936 року, в нацистській Німеччині Лені Ріфеншталь знімає свою знамениту «Олімпію». Це така собі класицистична поетизована хроніка ХІ Олімпійських ігор, що проходили в Берліні. Ну й поряд – світла казка про комуністичне майбутнє. Тут і там античність слугує візуальною домінантою.

Прикметно, що роль Ґріши Фокіна, яку зрештою виконав Дмітрій Дорліак, на початках успішно виконував актор-початківець Дмітрій Консовський. За його участю навіть було зафільмовано понад половину матеріалу, але втрутилися карні органи. Вони арештували Консовського, звинуваченого в розмовах про користь нацизму та Гітлера. Актора було засуджено на 7 років, він загинув у таборах.

 

Ось так хотілося Олеші й Роомові суворого фільму про суворе комуністичне майбуття, а вийшло щось універсально тоталітарне й трагічне.

У результаті «Суворого юнака» було заборонено, він не вийшов до кінотеатрального прокату. Версій заборони існувало й існує кілька. Найпоширеніша – чергове звинувачення у захопленні формалізмом, а також те, що стрічка не відповідала канонам соціалістичного реалізму. Щоправда, десь у середині 1960-х картину тихенько почали демонструвати студентам у переглядових авдиторіях ВДІКу, а в 1970-х вона навіть пробилася на певні кінотеатральні екрани. Втім, потому знову виявилася покладеною на «полицю». І тільки 1994 року утопічний фільм, який дихає архітектурою й леготом старозаповітної Одеси, був репрезентований на загальнодоступних телеекранах.

Як і колись, певні глядачі сприйняли кіноісторію «Суворого юнака», як фальшиву й неправдиву. Інші ж – на ура, і назвали її «одним з найособливіших фільмів 1930-х років і найкращим у творчості Абрама Роома».