Ягідка кохання

«Ягідка кохання» Олександра Довженка – фактично його перша самостійна режисерська та сценарна проба, здійснена на студії ВУФКУ 1926 року. Перед нами короткометражна комедія про такого собі Жана Ковбасюка, перукаря та ловеласа, який одного дня потрапляє в халепу – його коханка  Ліза приходить на побачення з немовлям. Вона нічого не каже Ковбасюку про дитину, та й герой нічого не питає – власне з цього і починаються усі подальші непорозуміння у фільмі.

Якоїсь миті дівчина просить погледіти немовля, бо хоче на кілька хвилин відійти, аби випити води. Але за дві години Ковбасюк розуміє, що дівчина не повернеться і що немовля тепер його. Звісно, дитина йому не потрібна, тому перукар починає шукати спосіб, як її позбутися. Тим часом Ліза йде у народний суд, де подає на Ковбасюка позов.

Далі історія розвивається як ексцентрична комедія та трилер водночас. Комічні епізоди тут не стільки смішні, скільки моторошні: бідолашний малюк опиняється у доволі небезпечних обставинах, які можуть становити загрозу його здоров’ю та життю, а люди, у чиї руки він потрапляє, відчайдушно намагаються позбавитися від дитини та встрягають у доволі складні та двозначні ситуації.

«Ягідка кохання» і дотепер багатьма сприймається як комедія на побутову тему. Проте багато в чому вона може читатися як універсальна і навіть архетипічна історія про насильницьке народження нового світу, якого ніхто не хоче бачити власним здобутком. Дитина Ковбасюка та його дівчини Лізи у картині, зрештою, виявляється чужою – дівчина принесла її на побачення для того, аби нарешті змусити перукаря-ловеласа оженитися.

Цей новий світ цілком відірвався від якихось первинних основ, традиційного укладу, де дітонародження відбувалося тільки у законній та освяченій церквою родині, було необхідною складовою сімейного життя  і не позначало собою тягаря чи, тим паче, предмет шантажу. Фільм точно відтворив нову епоху, як період цілковитого егоїзму та безбатьківства, що згодом обернеться всезагальним відчуженням між членами радянської родини та появою постаті Павліка Морозова.

«Ягідка кохання» сповнена безперестанної дії, переміни обставин і ситуацій. Це пригодницьке кіно у його чистому вигляді. Тут  рух визначає все на світі і він пов’язаний з постійною зміною та відновленням статусу персонажа. Щоразу, коли Ковбасюк позбувається дитини, за деякий час вона до нього повертається. Цей колообіг немовляти у соціюмі – моторошний по своїй суті – змушує нас звернутися до певних психоаналітичних концепцій, в яких йдеться про окремий матеріальний об’єкт, що циркулює між суб’єктами та виступає гарантом їхніх символічних стосунків. Такий об’єкт здатен змінити долю головних героїв. Ним може стати будь-що та навіть будь-хто – у тому числі й дитина. Нововинайдений об’єкт несподівано порушує рівновагу і запускає серію непередбачуваних дій, а також позбавляє учасників соціальної гри їхнього статусу-кво, дозволяючи відбутися змінам. У кіно подібний об’єкт часто використовував Альфред Гічкок, аби втягнути своїх персонажів у якусь небезпечну гру. У «Ягідці кохання» гра також небезпечна і джерелом небезпеки тут є сама радянська держава з її особливими правилами.

Ідеться про формування радянського інституту сім’ї, який пройшов у кілька етапів. На першому він був дуже ліберальним: молоді люди жили цілком вільно і не мали надзвичайних обов’язків, зокрема, й щодо власних дітей. Згодом ситуація змінилася, і за вільний спосіб життя можна було постраждати – як от Жан Ковбасюк. Формується особливе радянське ставлення до народження дітей, аліментів та примусового одруження, яке перетворилося на один із найвпізнаваніших елементів радянської системи.

До цих процесів з часом долучилася широка громадськість і органи державної влади, які всіляко втручалися в особисте життя радянських громадян. Вагітність та народження дитини автоматично передбачало шлюб – це було негласне правило, яке стосувалося тодішнього позашлюбного статевого життя. У дитини мав бути батько, інакше на жінку лягала ганьба.

Крізь цю призму варто подивитися на ще один «одеський» фільм, знятий значно пізніше, 1992 року режисером Олександром Павловським – «Дитина до листопада». Разом ці дві картини утворюють своєрідну рамку для розуміння радянського побуту та радянського життя, сказати б, – на початку та наприкінці епохи. У «Дитині до листопада» мова йде про медсестру Дашу зі служби швидкої допомоги, якій, аби гарантовано отримати квартиру в новому домі, слід щось таке особливе вигадати. Але придумати тут можна не дуже багато – і все в межах тодішніх, ще радянських правил. Одне з них начебто говорить, що самотній матері з дитиною квартиру дадуть обов’язково, незалежно від інших обставин.

Відтак Даша вирішує завагітніти. Завдання видається не з простих, позаяк чоловіки довкола неї виявляються цілком неготовими до батьківства. Тобто і на початку, і наприкінці радянських часів зустрічаємо майже однакову ситуацію: батьківство не приваблює чоловіків, а для жінок виступає тільки інструментом вирішення своїх проблем. Водночас «Дитина до листопада» створювалася на зламі епох – тут і новий дім, і новий рік, і вагітність стають провісниками якісно інших часів, у яких починають діяти нові правила. Відтепер дитина – це плід кохання, а не вимушений крок для досягнення соціальних благ.

Сьогодні «Ягідка кохання», попри певну соціальну та кінематографічну архаїку, виглядає цілком свіжою до «споживання». До її завше актуального змісту додаються ще й жанрова визначеність та певний флер ностальгії – і не стільки за втраченими часами, стільки за певними втраченим містом, у якому стільки було усього, що тепер і не згадаєш. Фільм Олександра Довженка у цьому сенсі якщо  і не допоможе пам’яті, то принаймні стимулюватиме уяву.