А от російський совєтський кіногеній відомо як написав про «Звенигору»: «Фільм усе більше починає звучати невимовною чарівністю. Чарівністю своєрідної манери мислення. Дивним переплетенням реального з глибоко національною поетичною вигадкою. Гостросучасного і разом із тим мітологічного. Гумористичного й патетичного. Чогось гоголівського. В повітрі носилося: серед нас нова людина кіна, майстер із власним обличчям».
Звісно, у Довженка першою повнометражною картиною була «Сумка дипкур’єра», але все ж «Звенигора» є правдивим дебютом у великому кіні. Й так потужно далеко не всі починали. П’єр Паоло Пазоліні дебютував стрічкою «Аккатоне», той самий Ейзенштейн, за великим рахунком, «Панцерником «Потьомкіним», Жан-Люк Ґодар фільмом «На останньому подиху», Андрєй Тарковський «Івановим дитинством»…
Наприклад, за передсмертними свідченнями Тарковського, він, готуючись до створення кожного свого фільму, ритуально переглядав «Землю» Олександра Довженка, вбираючи в себе пантеїзм цього твору.
Але наразі – «Звенигора», перша з трилогії картина українського генія; далі вже йшли «Арсенал» і згадана «Земля».
Історія фільму склалася драматичною, вже розпочинаючи зі сценарію, що його написали Юрко Тютюнник (Юртик) і Майк Йогансен.
Сама ідея сюжету «Звенигори» належить Тютюнникові, виходячи з його світобачення. Він колись був генерал-хорунжим армії УНР, ходив у зимові походи проти більшовиків, його затримали на кордоні, але помилували. Працював редактором і сценаристом у ВУФКУ. Товаришував із художнім редактором Одеської кінофабрики Юрієм Яновським, який за його спогадами написав карколомний роман про національно-визвольні змагання «Чотири шаблі».
Стилістику приписують Йогансенові, сміливому експериментатору й містифікатору як у поезії, так і в прозі. Він прийшов на кіностудію раніше за Довженка і в спілкуванні справив на того помітний вплив.
Конфлікт, вочевидь, виявився світоглядним. Адже сюжет фільму сплітає і розплітає українську тисячолітню історію – десь від IX-XI століть зі зрадницею Роксаною, яка закохується у вождя завойовників, через криваву Гайдамаччину XVIII cтоліття й національно-визвольні змагання 1920-х до майбутнього. І все це подається в розповіді такого собі Вічного Діда, який усе життя намагається відкопати національний Скарб як омріяне, як вистраждане Щастя і вмонтувати його до сучасного. Дід ніби розповідає класичну українську думу. А сам Довженко йде услід Тарасові Шевченку з його, скажімо, «Розритою могилою», переносячи кульмінацію Долі в майбутнє. Тим часом як Тютюнник із Йогансеном прагли у «Звенигорі» відкопати споконвічне українське Щастя. Вони ніби залишалися архаїстами, тоді як Довженко прагнув у сюжеті возвеличити раціональне як запоруку українського майбутнього й перемоги над усіма бідами, що століттями закланно переслідують Україну й українців.
Поряд зі скарбокопачем дідом є його онук Павло, що стає петлюрівцем, а скептичний до «забобонів» онук Тиміш рушає до більшовиків, аби витворювати новий праведний світ. Власне, Довженко таким чином ніби замолює власні життєві й світоглядні «гріхи» молодості, коли сам подався до уенерівців і ніби програв.
Хоча тут лишень загадкова глибинна мудрість може нашептати, скажімо, знаменитими словами Боріса Пастернака:
Другие по живому следу
Пройдут твой путь за пядью пядь,
Но пораженья от победы
Ты сам не должен отличать.
Зрештою, Олександр Довженко в «Автобіографії» напише: ««Звенигора» в моїй свідомості відклалася як одна з найцікавіших робіт. Я зробив її якось одним духом – за сто днів. Надзвичайно складна за своєю побудовою, формально, можливо, еклектичною, вона дала щасливу можливість мені – виробничнику-самоукові – випробувати зброю в усіх жанрах».
