«Звенигора»

...Зрештою, Олександр Довженко в «Автобіографії» напише: ««Звенигора» в моїй свідомості відклалася як одна з найцікавіших робіт. Я зробив її якось одним духом – за сто днів. Надзвичайно складна за своєю побудовою, формально, можливо, еклектичною, вона дала щасливу можливість мені – виробничнику-самоукові – випробувати зброю в усіх жанрах».

Подейкують, що якось Олександр Довженко сказав про Сєрґєя Ейзенштейна: «Якби я був такий розумний, то вмер би». Хто його зна, може, й не казав…

 

А от російський совєтський кіногеній відомо як написав про «Звенигору»: «Фільм усе більше починає звучати невимовною чарівністю. Чарівністю своєрідної манери мислення. Дивним переплетенням реального з глибоко національною поетичною вигадкою. Гостросучасного і разом із тим мітологічного. Гумористичного й патетичного. Чогось гоголівського. В повітрі носилося: серед нас нова людина кіна, майстер із власним обличчям».

Звісно, у Довженка першою повнометражною картиною була «Сумка дипкур’єра», але все ж «Звенигора» є правдивим дебютом у великому кіні. Й так потужно далеко не всі починали. П’єр Паоло Пазоліні дебютував стрічкою «Аккатоне», той самий Ейзенштейн, за великим рахунком, «Панцерником «Потьомкіним», Жан-Люк Ґодар фільмом «На останньому подиху», Андрєй Тарковський «Івановим дитинством»…

І все це генії – які змінювали цілі світові кінорухи, митці, яких наслідують і переосмислюють досі. Вони ставили перед собою й перед глядачами наріжні питання мирського, національного й божого життя та мистецьки, філософськи рефлексували їх. Та й надихалися творами одне одного.

Наприклад, за передсмертними свідченнями Тарковського, він, готуючись до створення кожного свого фільму, ритуально переглядав «Землю» Олександра Довженка, вбираючи в себе пантеїзм цього твору.

 

Але наразі – «Звенигора», перша з трилогії картина українського генія; далі вже йшли «Арсенал» і згадана «Земля».

Історія фільму склалася драматичною, вже розпочинаючи зі сценарію, що його написали Юрко Тютюнник (Юртик) і Майк Йогансен.

Сама ідея сюжету «Звенигори» належить Тютюнникові, виходячи з його світобачення. Він колись був генерал-хорунжим армії УНР, ходив у зимові походи проти більшовиків, його затримали на кордоні, але помилували. Працював редактором і сценаристом у ВУФКУ. Товаришував із художнім редактором Одеської кінофабрики Юрієм Яновським, який за його спогадами написав карколомний роман про національно-визвольні змагання «Чотири шаблі».

Стилістику приписують Йогансенові, сміливому експериментатору й містифікатору як у поезії, так і в прозі. Він прийшов на кіностудію раніше за Довженка і в спілкуванні справив на того помітний вплив.

Але, зрештою, після завершення «Звенигори» сценаристи не впізнали ними писаного й зажадали зняти їхні прізвища з титрів. Довженко сам переробив сценарну основу – за його ж зізнанням, десь відсотків на дев’яносто. Перевірити важко, бо первісний текст сценарію історія не зберегла. Можливо, він десь припадає пилом в архівах карних органів – бо й Тютюнник, і Йогансен були репресовані та знищені.

Конфлікт, вочевидь, виявився світоглядним. Адже сюжет фільму сплітає і розплітає українську тисячолітню історію – десь від IX-XI століть зі зрадницею Роксаною, яка закохується у вождя завойовників, через криваву Гайдамаччину XVIII cтоліття й національно-визвольні змагання 1920-х до майбутнього. І все це подається в розповіді такого собі Вічного Діда, який усе життя намагається відкопати національний Скарб як омріяне, як вистраждане Щастя і вмонтувати його до сучасного. Дід ніби розповідає класичну українську думу. А сам Довженко йде услід Тарасові Шевченку з його, скажімо, «Розритою могилою», переносячи кульмінацію Долі в майбутнє. Тим часом як Тютюнник із Йогансеном прагли у «Звенигорі» відкопати споконвічне українське Щастя. Вони ніби залишалися архаїстами, тоді як Довженко прагнув у сюжеті возвеличити раціональне як запоруку українського майбутнього й перемоги над усіма бідами, що століттями закланно переслідують Україну й українців. 

Поряд зі скарбокопачем дідом є його онук Павло, що стає петлюрівцем, а скептичний до «забобонів» онук Тиміш рушає до більшовиків, аби витворювати новий праведний світ. Власне, Довженко таким чином ніби замолює власні життєві й світоглядні «гріхи» молодості, коли сам подався до уенерівців і ніби програв.

Хоча тут лишень загадкова глибинна мудрість може нашептати, скажімо, знаменитими словами Боріса Пастернака:

Другие по живому следу

Пройдут твой путь за пядью пядь,

Но пораженья от победы

Ты сам не должен отличать.

Зрештою, Олександр Довженко в «Автобіографії» напише: ««Звенигора» в моїй свідомості відклалася як одна з найцікавіших робіт. Я зробив її якось одним духом – за сто днів. Надзвичайно складна за своєю побудовою, формально, можливо, еклектичною, вона дала щасливу можливість мені – виробничнику-самоукові – випробувати зброю в усіх жанрах».